Коли ж весь край нечутно плаче,
Гниє, розтоптаний, в смітті,
Кона, розп’ятий на хресті,-
Тоді забудь красу, співаче!
Тоді — вкривайтесь пилом, струни,
Навік, улюблена, прощай,
А ти, бурлако, руку дай
І — в путь, під стріли і перуни!
1908
"СИНІЛА НІЧ, ДИВИЛИСЬ ЗОРІ…"
Синіла ніч, дивились зорі,
Дрімало стомлене село,-
Коли це враз вогняне море
Його схопило й залило.
…Крізь дим прорвався дзвін крилатий,
Махнув осмаленим крилом,
І, наче птах, стрільцем підтятий,
Забивсь, заплакав над селом.
"Води! води!" — лунає всюди.
"Ламай, неси, топчи, туши!
Куди пропали звідси люде?!
Чом там немає ні душі?
Подай драбину, кинь лопату,
Біжи за ломом, бий вікно!..
Куди?! куди,— не лізь в кімнату,-
Там все горить уже давно".
"Води! води!" — лунає всюди.
"Давай що-небудь дах накрить!
Сюди! рятуйте, добрі люде!
Горить! ох, лишенько, горить!"
А там, в пітьмі десь, на дорозі,
Жінки голосять в сорочках,
Холонуть діти на морозі
І немовлята на руках.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
В огні палає Україна.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Але на крик несамовитий
Ніхто з синів її не йде,
І дзвін, каміннями розбитий,
В повітрі більше не гуде.
1907
"Я РІС В БОЛОТІ, МОВ БУР’ЯН…"
Я ріс в болоті, мов бур’ян,
В воді було моє коріння,
А листя блідло без проміння,
І ржею їв його туман.
Тепер даремне сонце ждане,
Даремна ласка днів ясних,-
Нехай мій ніжний цвіт без них,
На жаль,— хто знав його,— дов’яне.
1907
"КОЛИ НА КРИЛАХ НОЧІ…"
Коли на крилах ночі
На землю сон злетить,
Ти в темний сад виходиш
З квітками говорить.
Ти знаєш, що заснув я
І сплю уже давно,
Замкнуті в мене двері,
Зачинене вікно.
Даремно ти гадаєш,
Тебе я одурив:
Всю ніч я за тобою
Нечутно проходив.
Тобі сказала рожа:
"Я бачила його:
Сьогодні вранці рвав він
Квітки з куща мого".
Шепнув тобі барвінок:
"І я його стрівав,
Засмучений ходив він
І лист мій потоптав".
Акація зітхнула:
"О травонько моя,
Навіщо там кохання,
Де треба забуття…
Іди собі у хату,
До нелюба іди
І милого ночами
Ніколи вже не жди".
Колишуться троянди,
Акація зітха:
"Забудь його навіки,-
Тебе він не коха".
І здалеку я бачив,
Як стала ти ридать
І, впавши на коліна,
Барвінок цілувать.
1906
"В ПІСНІ МУКИ, В МУЦІ ЩАСТЯ…"
В пісні муки, в муці щастя,
В’яне все в гаю…
О, не слухай, усміхнися
І скажи — люблю.
Поцілуєш,— і від чару
Змовкнуть солов’ї,
І до ранку будуть слухать
Тільки нас гаї.
1907
"КОЖНИЙ АТОМ, АТОМ СЕРЦЯ…"
Кожний атом, атом серця
Оберну я в слово, в згук…
О, яка велика вийде
Повість радощів і мук!
Кожний ніжний рух сердечний
В пісню срібну переллю,
Окрилю її любов’ю
І стражданням запалю.
Полетять пісні крилаті,
Краплі крові полетять…
Понесуть усе з собою…
Тільки біль мені лишать.
1906
"З СЕРЦЕМ, ПОВНИМ СМУТКУ-ГОРЯ…"
З серцем, повним смутку-горя,
Утомився я ходить
І прийшов на берег моря,
Щоб журбу свою втопить.
"Хвилі, хвилі! люту муку
Ви з грудей моїх візміть…
Утопіть її, гадюку,
На край світу занесіть…"
Стали хвилі і зітхнули…
І крізь сльози бачив я,
Як в журбі моїй тонули
Море, небо і земля.
1908
"ВКЛОНИСЯ Ж ЙОМУ ТИ НИЗЕНЬКО… НИЗЕНЬКО…"
"Вклонися ж йому ти низенько… низенько…" —
Сказала ти вчора мені…
А в мене забилось, забилось серденько,
І щось увірвалось в його глибині…
Вклонивсь я від тебе… зрадів козаченько,
Веселий, як сонечко, став…
Я глянув і ще раз: "Низенько, низенько…" —
Крізь сльози йому проказав.
1904
"У ДОЛИНІ, ПОМІЖ ГОРАМИ…"
У долині, поміж горами,
Де розсипались хатки,
На городі під чинарами
Я угледів нагідки…
І згадав свою бабусеньку…
Ось іде вона в садок,
Щоб нащось нарвати на зиму
В’язку жовтих нагідок.
О, коли б ти зараз вгледіла,
На які нам гори йти,
Затремтіли б твої рученьки,
І кричати стала б ти:
"Ти завів мене в кумедію?!
Стій же, шибенику, стій!
Розкажу я все до крихтоньки
Завтра матері твоїй…
Що ж! Ти звідси вийти думаєш?
Ач! Стоїть собі, як пень!
Ох, просидиш ти в погребиці
Вкупі з жабами весь день".
І даремно запевнив би я,
Що це справжні скелі гір
Обнімаються з туманами
І приковують наш зір,-
Не повірила б, а сердилась:
"Сто я років прожила,
Сотні верст за вік проїздила,
В сотні селах побула…
На які я гори сходила,
Тільки Бог єдиний зна,
А із нашою "могилою"
Не рівнялась ні одна".
Крим, 1908
"ДАЙ РУКУ, МІЙ ВІТРЕ КРИЛАТИЙ…"
Дай руку, мій вітре крилатий,
І вірного друга забудь,-
Брати мої б’ються за волю
І в військо до себе зовуть.
Прощай, моє море бентежне,
Що помсту збудило в мені,-
Брати мої з скелями б’ються
І падають мертві в борні.
Прощайте, чайки легкокрилі,
Літайте і плачте без слів,-
Чайками кричать мої сестри
Над трупами рідних братів.
Прощай, моя мати-природо,
Навіки прощай і прости
І сина свого без прокляття
Упасти побідно пусти.
1906
"УСЕ ЖИЛО, УСЕ ЦВІЛО…"
Усе жило,
Усе цвіло
І в щасті раювало.
Сади пахтіли,
Річки шуміли,
І сонце всіх вітало.
І цвів весь край,
Як Божий рай,
Де душі не страждали.
І тільки лози
Губили сльози,
За всіх одні ридали.
1907
"ДУРЮ СЕБЕ, В ДУМКАХ ДРУГУ МАЛЮЮ…"
Дурю себе, в думках другу малюю,
Другу пещу, другу цілую…
…Відбувся шлюб… музика… сміх…
І я всміхаюся до всіх,
І я їй ніжним голубом воркую.
Коли ж я келих повний піднімаю
За щастя випити до краю,-
В той самий мент здаля, з руїн
Розітнеться погребний дзвін,-
І я в знесиллі руку опускаю…