1907
"МОРЕ І МОРЕ! БЛАКИТЬ І БЛАКИТЬ…"
Море і море! Блакить і блакить…
Крил мені, крил! щоб туди полетіть!
Чайкою в небі над морем спинитись,
Дихать і в далеч за обрій дивитись.
Зникнуть би там, потонуть у тій млі,
Кинуть би все на далекій землі,
Все, що ненавиджу, все, що люблю,
Все, що скривавило душу мою.
1908
"О МОЯ РУСАЛКО З СРІБНИМИ РЕЧАМИ…"
О моя Русалко з срібними речами,
Чом ти не воркуєш темними ночами?
О моя Русалко з русою косою,
Чом ти не щебечеш пташкою дзвінкою?
Чом ти не колишеш мого серця стиха,
Чом не розвіваєш мого суму-лиха?..
Згадую я ночі, місячні, розкішні,
Співи соловйові на розквітлій вишні,
І сади зелені, і жита шовкові,
І сумну музику нашої розмови…
Згадую тебе я… Згадую і гину
І туди думками, як на крилах, лину.
О моя Русалко з кров’ю крижаною,
О моя Русалко з божою душою,
Все візьми у мене, все, що серце схоче,
Тільки знов верни ти незабутні ночі,
Знову сядь ти поруч янголом зо мною,
Ніжная Русалко з русою косою.
Стануть тихо віять пахощі майові,
Стануть знову литись співи соловйові…
Ти почнеш казати, як на струнах грати,
А у мене серце буде замирати…
І коли зомліє від твоєї ласки,
Смерть для його буде кращою від казки.
1904
"ОДНУ Я ЛЮБИВ ЗА ВЕСЕЛІСТЬ…"
Одну я любив за веселість,
Другу я за вроду кохав,
А третій за сонячний усміх
Квітками дорогу встилав.
Ти зовсім була не вродлива
І завжди, як вечір, смутна…
Чого ж ти з усіх моїх милих
У серці осталась одна?!
1906
"НЕСТИСЯ Б ПЛАЧУ, ЛЕТІТИ Б КРИКУ…"
Нестися б плачу, летіти б крику,
Серця вогняні на частки рвать,
Розколихать би пустелю дику,
Усіх під прапор один зібрать,-
І кинуть мертві піски, каміння,
І вийти б з ночі у світло дня,
Де тонуть луки в морях проміння,
Де буйна тирса шумить, буя…
І жити б повно, і жити б вільно…
Чом же з прокляттям ми тремтимо?!
Ах, ми конаєм в муках подвійно:
Раб перед нами цілує ярмо.
1909
"ЗНЕМІГСЯ Я… ЯК КАМІНЬ, ЧАС БАЙДУЖИЙ…"
Знемігся я… Як камінь, час байдужий
В путі пригнічує мене…
Де той, хто ще душею дужий,
Де той, в кім серце вогняне?..
О орле мій! одно твоє дихання
Розідме полум’я в мені,
І знов піду я на страждання,
Піду на муки неземні.
Я буду звать. Прийди ти тільки, дужий,
Скажи, що день ще нас шука і жде.
Зневірнвсь я… Холодний час байдужий
За мною привидом іде.
1908
"МЕЛИ СНІГИ ТОДІ НАДВОРІ…"
Мели сніги тоді надворі,
Вітри стогнали жалібні,
Він був в несказанному горі,-
Вона лежала у труні.
І в ніч пурги, як вітер лютий,
Б’ючись з снігами, закричить,
До ранку він, журбою скутий,
Без сліз, замислений, сидить.
Але весною молодою,
Як все навколо ожива
І в небі жайворон співа,
Мов струмінь з срібною водою,-
Тоді він дні блукає в полі,
Гіркі, невтішні сльози ллє,
Себе в розкриті груди б’є
І проклін шле зрадливій долі.
1904
"В КВІТКАХ БУЛА ДУША МОЯ…"
В квітках була душа моя,
І ось дивись,— палаю я,
Я запалив квітки мої:
Нехай горять у сизій млі.
Нехай горять, нехай горять…
Літа летять, літа летять.
В огні горить душа моя,
Згорю і сам я,— знаю я,
Бо весь палаю я в огні,-
Не жаль себе, не жаль мені.
Дивись, любуйся, не гаси,
І попіл вітру віднеси.
1908
"ПРОЙШЛО БАГАТО ЧОРНИХ ЛІТ…"
Пройшло багато чорних літ,
І знов я в рідний край забився…
Мій степ пожовк і засмутився,
І світ поблід, щасливий світ.
Вклонивсь я друзям дорогим…
Вони ж мене не привітали,
І на слова мої мовчали,
І я здавався їм чужим.
1906
"БЕЗ ЩАСТЯ МИ ЗУСТРІЛИСЬ…"
Без щастя ми зустрілись,
Без горя розійшлись,
Хоч, може, і про інше
Ми марили колись.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ми стрілись, як два вітра…
Всміхнулися без слів
І любо понеслися
Над хвилями степів.
Схилялися нам трави,
Тремтів під нами став…
Ти весело горнулась,
Я міцно пригортав.
Зливалось твоє личко
З усмішками квіток,
І наші поцілунки
Спліталися в вінок.
І час настав розлуки…
І знов без дум і слів
Ми ще раз обнялися,
І кожний полетів.
1906
"НЕ ЦВІТУТЬ КВІТКИ ЗИМОЮ…"
Не цвітуть квітки зимою
І дерева не шумлять..
А обгорнені імлою,
Як мерці, вони стоять…
Як же ти, мій краю-квіте,
В час морозів вікових
Міг би квітнуть і шуміти
З-під наметів снігових?
Не кричать чайки зимою,
Не співають солов’ї…
Скуті кригою страшною,
Сплять озера і гаї.
Краю — чайко — соловію,
Як же міг би ти співать
І вперед іти в завію,
І других в дорогу звать?
Час мина… зима минає…
Все прокинеться від сну
І піснями привітає
Красне сонце і весну.
Як же ти, мій соловію,
Зможеш сонця не вітать?!
Як я можу, як я смію
В тебе, чулого, питать?
1909
"О ПРАВДА! МІЙ НАРОД СМІШНИЙ БЕЗКРАЄ…"
О правда! Мій народ смішний безкрає…
Сліпий, горбатий і чудний,
Він старцем з лірою блукає
І навіть — хто він,— він не знає,
Такий… безпам’ятний такий!..
Але я всім вселюдно признаюся:
Я — син його, я — старців син…
За руку, гляньте, з ним беруся
І завжди з ним іти клянуся
Кудись на гори із долин.
Брати! ваш глум і дикий сміх лунає!..
Людці!.. Ні, той навік ганебний син,
Хто п’є, і їсть, і в злоті сяє,-
А батько руку простягає
І на ніч спати йде під тин.
1907
"НА ЦВИНТАР СУМНО НЕ ІДІТЬ…"
На цвинтар сумно не ідіть,
В жалобі не ридайте…
Погляньте вгору на блакить
І в ній весну познайте.
Весна летить,
Весна шумить…
Розвійте чорні думи,
Ловіть весняні шуми.
Народ не вмер, народ живе,
Хвилює по Руїні,
І мова плеще і пливе
Річками по Вкраїні.
Вона жива!
Вона співа,-
Чого ж ви всі в задумі?
Кохайтесь в ріднім шумі.