— А вам не страшно те, що незрозуміле?
— Ні. До явищ, яких я не розумію, я підходжу бадьоро і не підкоряюсь їм. Я вище них. Людина повинна усвідомлювати себе вище за левів, тигрів, зірок, вище за все у природі, навіть вище за те, що незрозуміле і здається чудесним, інакше вона не людина, а миша, яка всього боїться.
Женя думала, що я, як художник, знаю дуже багато і можу вірно вгадувати те, чого не знаю. Їй хотілося, щоб я ввів її в сферу вічного й прекрасного, у той вищий світ, в якому, на її думку, я був своєю людиною, і вона говорила зі мною про бога, про вічне життя, про чудесне. І я, який не припускав, що я і моя уява після смерті загинемо навіки, відповідав: "Так, люди безсмертні", "Так, нас чекає вічне життя". А вона слухала, вірила й не вимагала доказів.
Коли ми йшли до будинку, вона раптом зупинилася й сказала:
— Наша Ліда прекрасна людина. Чи не так? Я її палко Люблю і могла б кожної хвилини пожертвувати для неї життям. Але скажіть,— Женя доторкнулась до мого рукава пальцем,— скажіть, чому ви з нею все сперечаєтесь? Чому ви роздратовані?
— Тому, що вона неправа.
Женя заперечливо похитала головою, і сльози з'явилися в неї на очах.
— Як це незрозуміло! — промовила вона.
У цей час Ліда щойно повернулась звідкілясь і, стоячи біля ганку з хлистом у руках, струнка, гарна, осяяна сонцем, показувала щось робітникові. Поспішаючи і голосно розмовляючи, вона прийняла двох-трьох хворих, потім із діловим, заклопотаним виглядом ходила по кімнатах, відкриваючи то одну шафу, то другу, ходила в мезонін; її довго шукали й кликали обідати, і прийшла вона, коли ми вже з'їли суп. Усі ці подробиці я чомусь пам'ятаю й люблю, і весь цей день прекрасно пам'ятаю, хоч не сталося нічого особливого. По обіді Женя читала, лежачи в глибокому кріслі, а я сидів на нижньому східці тераси. Ми мовчали. Усе небо затягло хмарами, і став накрапати рідкий, дрібний дощ. Було жарко, вітер давно вже стих, і здавалось, що цей день ніколи не закінчиться. До нас на терасу вийшла Катерина Павлівна, заспана, з віялом.
— О, мама,— сказала Женя, цілуючи її руку,— тобі шкідливо спати вдень.
Вони обожнювали одна одну. Коли одна йшла в сад, то друга вже стояла на терасі і, дивлячись на дерева, гукала: "Ау, Женю!" або: "Мамусю, де ти?" Вони завжди разом молилися, й обидві однаково вірили, і добре розуміли одна одну, навіть коли мовчали. І до людей вони ставились однаково. Катерина Павлівна так само скоро звикла і прив'язалась до мене, і коли я не з'являвся два-три дні, присилала довідатись, чи здоровий я. На мої етюди вона дивилася теж із захопленням, і з такою ж балакучістю і так само одверто, як Місюсь, розповідала мені, що сталося, і часто звіряла мені свої домашні таємниці.
Вона благоговіла перед своєю старшою дочкою. Ліда ніколи не підлещувалась, говорила тільки про серйозне; вона жила своїм особливим життям і для матері і для сестри була такою ж священною, трохи загадковою особою, як для матросів адмірал, який все сидить у себе в каюті.
— Наша Ліда прекрасна людина,— говорила часто мати.— Чи не так?
І тепер, поки накрапав дощ, ми говорили про Ліду.
— Вона прекрасна людина,— сказала мати і додала півголосом, тоном змовниці, злякано оглядаючись:— Таких удень з вогнем пошукати, хоча, знаєте, я починаю трошки хвилюватися. Школа, аптечки, книжки — все це добре, але навіщо крайності? Адже їй уже двадцять четвертий рік, пора про себе серйозно подумати. Отак за книжками й аптечками і не побачиш, як життя збіжить... Заміж треба.
Женя, бліда від читання, із зім'ятою зачіскою, підвела голову і сказала ніби про себе, дивлячись на матір:
— Мамусю, все залежить від волі божої!
І знову поринула в читання.
Прийшов Бєлокуров у піддьовці й у вишитій сорочці. Ми грали в крокет і lown-tennis, потім, коли стемніло, довго вечеряли, і Ліда знову говорила про школи і про Балагіна, який прибрав до своїх рук цілий повіт. Йдучи цього вечора від Волчанінових, я виносив враження довгого-довгого, марного дня з сумним усвідомленням, що все кінчається на цьому світі, яке б воно не було довге. Нас до воріт проводжала Женя, і від того, може, що вона була зі мною цілий день з ранку до вечора, я відчув, що без неї мені немовби скучно і що вся ця славна родина близька мені; і вперше за все літо мені захотілось малювати.
— Скажіть, чому ви живете так нудно, так не колоритно? — запитав я в Бєлокурова, йдучи з ним додому.— Моє життя нудне, важке, одноманітне, бо я художник, я дивна людина, я засмиканий з юних днів заздрістю, невдоволенням із себе, невірою в свою справу, я завжди бідний, я бурлака, але ви ж, ви, здорова, нормальна людина, поміщик, пан,— чому ви живете так нецікаво, так мало берете від життя? Чому, наприклад, ви досі не закохалися в Ліду чи Женю?
— Ви забуваєте, що я кохаю іншу жінку,— відповів Бєлокуров.
Це він говорив про свою подругу, Любов Іванівну, яка йшла з ним разом у флігелі. Я щодня бачив, як ця дама, Дуже повна, пухла, поважна, схожа на відгодовану гуску, гуляла по саду в російському костюмі з намистом, завжди під парасолькою, і слуги раз у раз запрошували її або їсти, або чай пити. Років три тому вона найняла один з флігелів під дачу та так і лишилася жити в Бєлокурова, очевидно, назавжди. Вона була старша від нього років на десять і міцно тримала його в руках, так що, відлучаючись з дому, він повинен був питатися у неї дозволу. Вона часто ридала чоловічим голосом, і тоді я посилав сказати їй, якщо вона не перестане, то я залишу квартиру; і вона втихала.
Коли ми прийшли додому, Бєлокуров сів на диван і нахмурився в роздумі, а я почав ходити по залі, відчуваючи тихе хвилювання, неначе закоханий. Мені хотілось говорити про Волчанінових.
— Ліда може покохати тільки земця, захопленого так само, як вона, лікарнями і школами,— сказав я.— О, заради такої дівчини можна не тільки стати земцем, але навіть стоптати, як у казці, залізні черевики. А Місюсь? Яка чарівна ця Місюсь?
Бєлокуров довго, розтягаючи "е-е-е-е...", заговорив про хворобу віку — песимізм. Говорив він упевнено і таким тоном, ніби я сперечався з ним. Сотні верст пустельного, одноманітного, вигорілого степу не можуть нагнати такої нудьги, як одна людина, коли вона сидить, говорить і невідомо, коли вона піде.