Лише ноги все ще продовжували слухняно слідкувати за невблаганною тьотею Клавою.
Проте через секунду щезли і вони.
— Коли вже впіймався — то і відповідь зумій тримати, — повчала між тим тьотя Клава. — Зрозуміло тобі?
Вона оглянулася, аби переконатися, зрозумів її Бухтик чи ні. І остовпіла, побачивши, що нікого немає. Очі її стали круглими, немов чайні блюдця, а руки безсило повисли уздовж тулуба.
— Що... що т-таке? — затинаючись, запитала вона в себе. — Куди ж це він подівся, той страхолюд?
Відповіді, звичайно, тьотя Клава не дочекалася.
Вона ще трохи постояла, не зводячи враженого погляду з того місця, де тільки-но мав бути Бухтик. Затим поспішливо задріботіла до кабінету Миколи Володимировича. Незабаром її кроки затихли за поворотом.
Правду кажучи, Сергійко був здивований не менше, ніж тьотя Клава. Проте вчасно згадав, яким чином Бухтик стає видимим, і хутко витрусив на долоню одну таблетку. Вона одразу ж заворушилася, попливла в повітрі...
А через секунду перед Сергійком стояв геть спантеличений Бухтик.
— Чого це вона схопила мене за вухо? — запитав він. — Я ж їй нічого поганого не зробив!
— Тьотя Клава у нас порядок любить, — скоромовкою пояснив Сергійко. — Коли щось не по ній — ой-ой-ой!
Він втягнув свого нового товариша в душову, намочив рушника і накинув його Бухтикові на голову.
— Хутчіш, Бухтику! — сказав він. — Тікай, а то зараз влетить нам обом!
Двічі повторювати не довелося. Бухтик спритно перестрибнув через підвіконня, і вже знадвору до Сергійка долетіло:
— Я ще прийду. Ми ще зустрінемося, Сергійку!
СТАРІ ПРИЯТЕЛІ
З тієї хвилини, як Бухтик подався на розвідку до лісового санаторію, господар затону не міг знайти собі місця. Він без упину плавав уподовж берега і щомиті визирав з води, аби побачити, повертається його син чи ні.
І знову плавав, плавав...
— Ну чого б це я так побивалася? — не витримала стара верба, коли господар затону, либонь, всоте пропливав повз неї. — Тепер вже нічим не зарадиш. Залишається лише чекати.
Старезна верба розмовляла з водяником лише в тих випадках, коли нікого з сторонніх не було поруч.
Барбула втомлено присів біля неї. Скосив погляд на коріння, що стирчало над поверхнею води, і відчув легкий біль всередині. Підводне коріння він, як умів, скріпив річковим намулом. А ось це, надводне... Навіть Бухтик не знав, яким чином його можна зміцнити, навіть старий приятель, господар навколишніх лісів, Даваня, не міг нічого порадити.
— Легко тобі так говорити — не побивайся, — з докором сказав Барбула. — А як же мені не побиватися — це ж єдиний мій син... Ет, і приспічило Давані саме в цей час податися до чужого лісу! Ет!..
Барбула завжди промовляв "ет", коли почував себе кепсько.
— Мусиш сподіватися на краще, — порадила верба.
І в цю мить з глибини лісу долетіло:
— Ку-ку!
І трохи згодом:
— Няв-няв!
Даваня, коли йому кортіло зустрітися з старим приятелем, завжди викликав його в такий спосіб.
Господар затону стрепенувся і почав пильно придивлятися до самітного берестка, котрий стояв трохи вище за течією. Вони завжди зустрічалися біля цього дерева.
А нявкання, без сумніву, долітало саме звідтіля.
— Нарешті! — вихопилося у Барбули. — Нарешті Даваня повернувся! Може, хоч він щось порадить!
І старий водяник стрімголов кинувся на поклик свого щирого приятеля.
А тим часом Даваня розходився що є духу.
— Ку-ку, няв, гав-гав! — кликав він Барбулу голосами всіх відомих йому птахів та звірів. — Му-у!
Дуже легко засвоював Даваня все, що йому лише доводилося чути чи бачити. Нещодавно він навіть похвалявся перед Барбулою, що от-от навчиться людської грамоти. Він нібито підібрав поблизу лісової дороги надзвичайно цікаву книжку з малюнками. Лишилося хіба дізнатися, що в ній написано.
— Я осьдечки! — вигукнув Барбула, випірнувши поруч з берестком. — Ось де я, бачиш? А тебе де стільки часу носило?
Проте господар лісу з'явитися на очі чи бодай відповісти не поспішав. Замість свого приятеля Барбула угледів лише сучок, що, ніби павук по павутинці, легко ковзнув по стовбуру до нижньої гілляки.
Опинившись на ній, той сучок застиг на мить, затим почав швидко виростати в усі боки. Спочатку з'явилися чотири сучечки, два вгорі, два внизу. Нижні відростали куди швидше, ніж верхні. То були прудкі ноги лісового господаря.
"Вправно, ох і вправно у нього все виходить! — в захваті подумав Барбула, спостерігаючи за стрімким перевтіленням свого приятеля. — І де тільки навчився він цьому?"
Самому Барбулі так і не довелось осягнути премудростей всіляких перевтілень. Хіба що, та й то з неймовірними зусиллями, перетворювався він на такі кошлаті і безформні водорості, що плюнути хотілося, дивлячись на них.
А в горішній частині сучка, між іншим, почали вже вирізуватися тверді сухенькі плечі, жилава шия, нарешті з'явилася голова з густими зморшками і хитрими усміхненими очицями.
— Ось і я! — оголосив Даваня і усівся верхи на гілляку. Проте тут же, ніби схаменувшись, зірвався на ноги і оббіг навколо стовбура.
Барбула мимоволі розтягнув рота до вух: такою вже непосидючою істотою був його древній приятель. Нікому ні разу не довелося побачити непорушного Даваню.
— Ось він, я! — повторив Даваня, вигулькнувши з іншого боку стовбура. — Аби ти тільки знав, скільки в мене новин! Чекай... Що це з тобою? Невже ти не радий мені?
— Тобі я завжди радий, — відказав Барбула. — Тільки тут таке щойно трапилося! Слухай-но, ти мені друг?
Даваня почав стрибати на одній ніжці, затим на іншій.
— Ти ще сумніваєшся в цьому?
— Тоді прошу тебе зробити одну послугу. Треба негайно дістатися до сано... санаторію! Треба дізнатися, чи не трапилося чогось з Бухтиком.
— А він що — там хіба?
— Там. І давно пора йому повернутися звідтіля.
— Чого ж його туди понесло?
— Е-е, так ти, виявляється, нічого не знаєш? — здогадався Барбула. — Тоді слухай...
Новина була настільки цікавою, що Даваня кілька секунд не ворушився. Потім вигукнув "гоп-ля!" і спритно перестрибнув на іншу гілку.
— Гаразд, я зараз же вирушаю до того санаторію. Ось тільки якого вигляду я приберу перед тамтешніми мешканцями? Ану, Барбуло, мерщій заплющ очі! Тільки, дур, не піддивлятися!