Гачки навіть не гойднулися. Замість того дуже захиталися водорості за Барбулиною спиною. Проте в ту хвилину загальна увага була прикута лише до гачків.
— Молодці. Добре, дуже добре, — похвалив Барбула перших сміливців. — Отож, ви пересвідчилися в тому, що з будь-якого становища можна знайти вихід. Треба лише дотримуватися необхідної обережності. Так-так, обережність передусім! Повторіть, що я вам сказав.
— Обережність — передусім, — хором проспівали мальки.
— Ще раз...
— Обережність — передусім!
— Гаразд, — сказав Барбула. — А тепер можете поласувати цими черв'ячками.
І тут Зубатка не витримала.
— Ні, це моє! — заволала вона і кулею вилетіла із водоростів. — Моє!..
Вудлище раптом смикнуло з такою силою, що воно ледве не вилетіло з Вітькових рук.
— Клює! — зарепетував він. — Сірий, допоможи!
Через хвилину на траві, клацаючи гострими, мов лезо бритви, зубами, стрибала величезна щука і косувала на закляклих з подиву друзів злими вибалушеними очицями.
— Оце так щука! — тільки й спромігся сказати Вітько.
Зустрічати щасливих рибалок вибіг весь санаторій. Навіть Оля, якій Микола Володимирович вже дозволив підніматися з ліжка, підійшла до вікна.
А Вітько, надутий, немов першотравнева повітряна кулька, урочисто йшов по доріжці з щукою в руках.
Коли Сергійко через деякий час завітав до Олі, дівчинка запитала:
— Це часом не Зубатка?
— Вона, — підтвердив Сергійко. — Здоровенна щука, еге ж?
— Ще б пак, — згодилася Оля. — Тепер, напевно, в затоні буде тиша й спокій. — Вона трохи помовчала і додала: — І все ж мені здається, що Вітя трохи... задавака.
Сергійко мимоволі посміхнувся: точнісінько такі ж слова казав зовсім нещодавно про Олю і Вітько.
— Ти помиляєшся, — заперечив він. — Ти дуже помиляєшся. Прийде час — і я тобі про все розповім.
БУХТИК-ПЕРЕКЛАДАЧ
Вдома сина, звичайно, не було...
Господар затону усівся на плескатий камінь перед порогом і став чекати на Бухтика.
Він сидів і мимоволі милувався підводним життям затону. Тим життям, яке вже стільки літ він, водяник Барбула, охороняв.
В м'яких хитливих водоростях грали в піжмурки невтомні сонячні зайчики. По водяній поверхні хвацько ковзали жучки-плавунці. Заклопотано снували в усі боки павучки, личинки, дафнії та інший, рідний серцю дріб'язок.
Вистромивши з намулу хвостики, неквапливо й ґрунтовно снідали карасі. Кусикова охорона знічев'я грала в довгої лози.
"Це ж диво, а не життя!" — розчулено подумав Барбула. Дивлячись на карасів, він відчув, що й самому не завадило б поснідати. Нехай і вдруге, проте яке це має значення, коли в тебе на душі світло і радісно!
Барбула солодко потягнувся і хотів було приєднатися до карасів. Та в цю мить водорості перед будиночком захиталися, і на подвір'ї з'явився Бухтик. З першого погляду було видно, що з ним знову щось трапилося.
Бухтик ішов і похитувався, немов осінній листок під вітром. Його вуста безперервно ворушилися, а напівзаплющені очі, здавалося, нічого перед собою не помічали.
"Що з ним? — стривожено подумав батько. — Чи не захворів він часом?"
А Бухтик все йшов, і старому водяникові довелося відступити убік, аби не зіткнутися з сином.
І все ж Бухтик зіткнувся. Щоправда, не з батьком, а з стіною власного будинку.
Стіна похитнулася, а Бухтик схопився за лоба і ошелешено втупився в неї очима, намагаючись второпати, звідкіля та взялася.
Бухтикова неуважність пояснювалася дуже просто. Він розробляв теорію перекладу на мову водяників.
При цьому Бухтик міркував приблизно таким чином: "Для того, аби людські вірші стали справді водяницькими, потрібно як слід розібратися в тому, чим саме люди відрізняються від підводних мешканців. Тут, як я розумію, ніяких складнощів не існує. Люди, наприклад, мають власну тінь. Водяники, навпаки, її не мають. Люди живуть на суші, а водяники, навпаки, у воді. Звідсіля можна зробити висновок, що і до людських віршів потрібно підходити навпаки. Себто не з початку, а з кінця. Гадаю, що треба йти лише таким шляхом і ніяким іншим..."
Отак Бухтик і йшов. Отак він і міркував. І невідомо, куди б зайшов, якби не стіна власного будинку.
Господар затону обережно кахикнув, аби привернути Бухтикову увагу, і сказав:
— Синку, мене непокоїть твій вигляд. Ти геть змарнів. Може, тобі треба трохи полежати в ліжку?
Від несподіванки Бухтик здригнувся і лише тепер побачив батька.
— Навіщо мені те ліжко? — запитав він. — Що я там загубив?
— А хіба в ліжко треба лягати лише тоді, коли щось загубив? — слушно зауважив господар затону, — Просто я думаю, що ти мусиш трохи полежати, відпочити. Бо в тебе й справді дуже втомлений вигляд.
— В мене вигляд такий, як завжди, — заперечив Бухтик і помацав чоло, на якому вже з'явилася чималенька ґуля. — Просто... ні, мабуть, ти цього не зрозумієш.
— Що ти таке верзеш? — обурився Барбула. — Це я не зрозумію?
Бухтик стенув плечем.
— Справа в тому, що я перекладаю вірші, — сказав він. — Тобі відомо, що це таке?
— Ще й як відомо, — відказав Барбула. — Хто, як не я, навчав тебе всіляким примовкам та заклинанням?
— Зачекай, батьку, — зупинив його Бухтик. — Тут зовсім про інше йдеться. Позавчора Сергійко прочитав мені такі вірші, такі вірші! Важко навіть сказати які! Тож я вирішив перекласти їх з людської мови на нашу, водяницьку. Хочеш послухати, як вони звучать?
Барбулі відлягло від серця. Підводне життя знову почало здаватися йому чарівним.
— Звісно, хочу! — сказав він. — А про що вони?
Бухтик не відповів. Він потер долонею чоло, напевно, згадував початок. Потім заплющив очі і поворушив губами. Зненацька зробив крок уперед і вигукнув:
— Я ам!
Барбула відсахнувся.
"Ой, лишенько! — злякано подумав він. — Що це з ним? Того й диви, кусатися почне. Ні, зовсім мій хлопчик з глузду з'їхав!.."
Але тут Бухтиків голос почав звучати стишено і задушевно:
— Я ам елачан в узорг юлбюл...
Після цих слів Бухтик розплющив очі і задоволене поглянув на батька.
— Ну як, подобаються тобі ці вірші? — запитав він. — Я переконаний, що такого перекладу на мову водяників не зробив ще ніхто. Одне лише "юлбюл" чого варте! Юл-бюл, юл-бюл! Ніби на власні очі бачиш, як падають в нашу річку дощові краплини, ніби на власні вуха чуєш, як вони булькають: буль-буль! Юл-бюл!