Одного разу присмерком, коли в ковбасній ще не засвітили лампи, молоде подружжя почуло, як біля їхніх дверей одна жителька їхнього кварталу казала іншій:
– Ну, ні, уклінно дякую, я в них, моя мила, перестала купувати; і кусочка ковбаси не візьму з їхньої крамниці: знаєш, у них же в кухні був мертвяк!
Кеню аж заплакав, почувши це. Поголос про мертвяка на кухні усе ширився між людьми. Кінчилось тим, що Кеню почав червоніти, коли бачив, як покупець обнюхує його ковбасу. Тепер він сам заговорив з дружиною про те, що слід знайти інше приміщення для магазина. Ліза без жодних балачок взялася за це і знайшла потрібний будинок у двох кроках від старої крамниці, на вулиці Рамбюто, в чудовому місці: навпроти відкривався Центральний ринок, тому кількість покупців могла потроїтися, і їхня ковбасна мала стати відомою на весь Париж. Кеню дав себе умовити й погодився на шалені витрати: мармур, дзеркальні вітрини і позолота коштували понад тридцять тисяч франків. Ліза цілі години проводила з робітниками, вникаючи в найменші дрібниці. Зате, коли вона нарешті сіла за своїм прилавком, покупці посунули до них лавою, щоб тільки подивитись. Стіни були облицьовані білим мармуром, у стелю вправлено величезне чотирикутне дзеркало, а навколо нього йшов широкий позолочений бордюр з прикрасами; в центрі висіла люстра з чотирма газовими ріжками; позаду прилавка на всьому простінку – і зліва, і на задній стінці – були дзеркала, що здавались між мармуровими дошками ясними озерами, дверима, які відкривались у безмежні зали, так само наповнені виставленим м'ясом. Особливо подобався всім витончено оздоблений прилавок, що стояв справа; він був прикрашений ромбами з рожевого мармуру у вигляді симетричних медальйонів. Підлога була викладена білими й рожевими плитками з темночервоним бордюром на грецький взірець. Увесь квартал пишався своєю ковбасною, і ніхто більше не згадував про кухню на вулиці Пірует, де був мертвяк. Цілий місяць сусідки зупинялись на тротуарі, щоб тільки глянути на Лізу крізь виставлені на вікні ковбаси та сосиски. Захоплювались і рожевобілим кольором її шкіри, і білим мармуром крамниці. Ліза була мов душею, живим світлом, здоровим і справжнім кумиром ковбасної; відтоді її називали не інакше, як "красуня Ліза".
Справа від магазина була їдальня, напрочуд чиста кімната з буфетом, столом і плетеними стільцями з світлого дуба. Плетена рогожка на паркеті і шпалери на стінах були ясножовтого кольору. Клейонка під дуб надавала їдальні холодного вигляду, який оживлявся тільки блиском мідної лампи під великим абажуром з прозорого фарфору, яка звисала над столом зі стелі. З їдальні двері вели просто до великої квадратної кухні. З кухні був вихід на маленьке бруковане подвір'ячко, що правило за склад і було захаращене мисками, падубами й різним запасним начинням; ліворуч від водойми, на краю стічної труби, куди зливали жирні помиї, засихали зів'ялі квіти, зняті з вітрини.
Справи ковбасної йшли чудово. Кеню, який був злякався великих витрат, тепер просто благоговів перед дружиною, вважаючи її дуже розумною. Через п'ять років у них було майже вісімдесят тисяч франків, покладених під добрі проценти. Ліза пояснювала, що вони не женуться за великими грішми, не поспівають забагатіти. Інакше вона влаштувала б так, що чоловік її виручав би "тисячі і сотні тисяч", зайнявшись оптовою торгівлею свинями. Та вони ще молоді, встигнуть набити кишені; крім того, брудна робота їм не до смаку, вони не хочуть працювати надміру і тим укорочувати собі віку.
– Скажу вам, – додавала Ліза в хвилини відвертості, – що тут, у Парижі, є в мене двоюрідний брат. Ми з ним не бачимось, наші сім'ї посварилися. Він змінив прізвище і почав називатися Саккар, щоб забулися деякі його вчинки... Так оцей двоюрідний брат наживає мільйони. Та що з того? Йому й жити нема коли. Він просто вбиває себе: усе в роз'їздах, завжди зайнятий диявольськими спекуляціями. Ну, скажіть, чи може така людина спокійно пообідати ввечері? Ми – люди прості, знаємо принаймні, що їмо. В нас немає такої мороки. Гроші можна любити, бо вони дають засоби до життя, і цілком природно, що людина цінує свій добробут. Але багатіти тільки для того, щоб багатіти, мучити себе, не маючи ніякого задоволення, – цього я, слово честі, не розумію. Краще вже сидіти склавши руки. Хотіла б я бачити ці братові мільйони; я просто не вірю в них! Нещодавно я зустріла Саккара на вулиці; він їхав у кареті жовтий-прежовтий. І так похмуро дивився! Людина, що стільки заробляє, не матиме такого вигляду Проте, як там собі хоче, а ми воліємо придбати краще сто су, але використати їх для себе.
І справді, їм жилося добре. В перший же рік по весіллі у них народилася дочка. На них трьох було приємно дивитися. В їхньому домі всього було вдосталь, жили вони щасливо, як того хотіла Ліза, не надривались на роботі. Вона по можливості уникала всього, що могло призвести до неприємностей, дбаючи, щоб їхні дні мирно минали в цьому повітрі, просякнутому запахом сала, в атмосфері добробуту ситих людей. Це був куточок розумного щастя, комфортабельні ясла, де відгодовувалися батько, мати й донька. Тільки Кеню часом журився, згадуючи свого бідного Флорана. До 1856 року він коли-не-коли одержував від нього листи, а потім уже звісток не було. В одній газеті Кеню прочитав, що троє засланців хотіли втекти з Чортового острова, але не дістались до берега й потонули. В поліцейській префектурі, куди він звертався, йому не могли дати точних відомостей; мабуть, висланого брата вже не було на світі. Проте Кеню ще плекав надію. Тимчасом місяці минали один по одному, Флоран блукав по Голландській Гвіані і боявся писати, сподіваючись колись таки повернутися до Франції. Нарешті Кеню почав оплакувати його, як небіжчика, з яким навіть не довелося попрощатись. Ліза не знала Флорана. Вона вміла втішити чоловіка, коли той починав журитися при ній. Вона примушувала його розказувати в сотий раз про свою молодість, описувати велику кімнату на вулиці Руайє-Колар, епізоди того часу, коли Кеню брався вивчати різні ремесла, та як він, одягнений у біле, варив різні смачні страви, тоді як Флоран ходив у всьому чорному. Жінка спокійно і дуже терпляче слухала його.