XIV. АНГЛІЙСЬКІ НОЖИЦІ
В шістнадцятирічної дівчини рожеве личко, а вона рум'яниться.
Полідорі 30
Щодо Жюльєна, то пропозиція Фуке зробила його просто нещасним; він не міг спинитися ні на якому вирішенні.
"Нема в мене, мабуть, рішучості! Кепським солдатом був би я в Наполеона! Ну що ж,— додав він подумки,— моя інтрижка з господинею розважить мене хоч на якийсь час".
На його щастя, така легковажність навіть у цьому незначному випадку не виражала справжнього стану його душі. Пані де Реналь наганяла на нього страх своєю гарною сукнею. Її сукня у Жюльєнових очах була немовби втіленням Парижа. Його гордощі не дозволяли йому ні в чому покладатися на нагоду або на власну винахідливість. Виходячи з того, що Жюльєн чув від Фуке і що читав про кохання у біблії, він склав собі дуже докладний план кампанії. А що він був занадто збентежений, хоч і не признавався собі в цьому, то й написав собі цей план на папері.
Другого ранку пані де Реналь на хвилину опинилась у вітальні на самоті з Жюльєном.
— Чи нема у вас ще й іншого імені, крім Жюльєн? — спитала вона.
На це втішне для його самолюбства запитання наш герой не знав, що відповісти. Таких обставин у своєму плані він не передбачив. Якби не той безглуздий план, жвавий розум Жюльєна одразу прийшов би йому на допомогу, а несподіваність тільки розпалила б його дотепність.
Усвідомлюючи свою незграбність, він розгубився ще більше. Пані де Реналь легко простила йому його зніяковіння: вона побачила в ньому чарівну простосердість, а, на її думку, саме простосердості й бракувало цьому юнакові, якого всі вважали надзвичайно розумним.
— Твій юний гувернер не викликає в мене недовіри,— не раз казала їй пані Дервіль.— У нього такий вигляд, неначе він усе обмірковує і кожний вчинок зважує заздалегідь. Він дуже потайний.
Жюльєн почував себе глибоко приниженим, бо не знайшов, що відповісти пані де Реналь.
"Така людина, як я, зобов'язана сама перед собою виправити цей промах!" — вирішив він і, вибравши слушну хвилину, коли вони переходили з одної кімнати в іншу, скоряючись цьому обов'язку, поцілував пані де Реналь.
Важко було вигадати щось неприємніше й безглуздіше для них обох. Їх мало не помітили. Пані де Реналь здалося, що він схитнувся з розуму. Вона злякалася і страшенно обурилась. Ця недоречна вихватка нагадала їй пана Вально.
"А що ж було б зі мною, якби я зосталася з ним віч-на-віч?" — подумала вона. І вся її добропорядність повернулася до неї, бо кохання затьмарилось.
Вона подбала про те, щоб один з її хлопчиків весь час був біля неї.
День тягся нудно для Жюльєна; він незграбно намагався здійснити свій план спокуси. Кожен погляд, який він кидав на пані де Реналь, мав якесь глибоке, приховане значення. Проте Жюльєн був не такий дурний, щоб не помітити, що йому зовсім не вдається бути не тільки звабливим, а й просто чемним.
Пані де Реналь не могла отямитись, так дивувала її Жюльєнова незграбність і водночас зухвалість. "А може, це перше кохання робить з розумної людини таку боязку? — сказала вона нарешті сама собі і невимовно зраділа.— Чи ж можливо де? Невже моя суперниця ніколи не кохала його?"
Після сніданку пані де Реналь пройшла у вітальню,— до неї завітав пан Шарко де Можірон, супрефект Бре. Вона сіла за високі п'яльці й заходилася вишивати. Пані Дервіль вмостилась біля неї. І ось тут, серед білого дня, наш герой не вигадав нічого кращого, як підсунути свій чобіт і злегка наступити на маленьку ніжку пані де Реналь, ажурні панчішки й гарненькі паризькі черевички якої, безперечно, привертали до себе увагу галантного супрефекта.
Пані де Реналь страшенно перелякалась; вона ніби ненароком впустила на підлогу ножиці, клубок шерсті, голки, щоб жест Жюльєна міг здатись незграбною спробою підхопити на льоту ножиці, які впали до столу. На щастя, маленькі ножиці з англійської сталі зламалися і пані де Реналь почала нарікати, що Жюльєн не встиг їх спіймати.
— Ви ж раніше за мене помітили, що вони падають, ви могли б підхопити їх, а замість того ви так старалися, що тільки боляче забили мені ногу.
Вона зуміла обдурити супрефекта, але не пані Дервіль. "В цього вродливого хлопчиська погані манери!" — подумала вона; життєва мудрість провінційного світу таких гріхів не прощає. Пані де Реналь знайшла слушну хвилину, щоб попередити Жюльєна:
— Прошу бути обережним, я цього вимагаю.
Жюльєн сам усвідомлював свою незграбність; він сердився на себе й довго обмірковував, чи слід йому розгніватись на це "я цього вимагаю". Жюльєну вистачило розуму подумати: "Вона могла б сказати мені "вимагаю", коли б ішлося про виховання дітей, але якщо вона відповідає на моє кохання, то повинна вважати, що ми рівні. Там, де немає рівності, нема й кохання..." І він почав пригадувати всі прописні істини про рівність. Розгніваний, він раз у раз повторював вірш Корнеля, який йому прочитала пані Дервіль кілька днів тому:
...Кохання рівність створює, а не шукає...
Жюльєн, не мавши зроду жодної коханки, уперто грав роль донжуана і поводився весь день як несусвітний дурень. Одне тільки він розсудив правильно: нарікаючи і на самого себе, й на пані де Реналь і з жахом думаючи про те, що надходить вечір, коли доведеться сидіти в темному саду поруч із нею, він сказав панові де Реналю, що йде у Вер'єр до кюре, пішов після обіду й повернувся аж пізно вночі.
Коли Жюльєн прийшов у Вер'єр, пан Шелан саме перебирався: кінець кінцем старого священика таки звільнили, і його місце зайняв вікарій Маслон. Жюльєн узявся допомагати доброму кюре, і раптом йому спало на думку написати Фуке, що непереборний потяг до служіння церкві спочатку не дозволив йому прийняти його ласкаву, дружню пропозицію, але тепер він побачив таку несправедливість, що, мабуть, буде краще для спасіння його душі відмовитися від священицького сану.
Жюльєн був у захваті від своєї хитромудрої ідеї — скористатися з усунення вер'єрського кюре й залишити собі вихід, щоб мати змогу взятися за торгівлю, якщо прикра обережність переможе в ньому героїзм.
XV. КРИК ПІВНЯ
Любов "амором" зветься по-латині,
Тому, бува, і смерть несе людині,
Коли закохані терпіть повинні