— Бачив.
— Давно?
— Днів зо три.
— Ну, от! Так ідіть і зараз подивіться, та послухайте її. Ідіть. Мені нема часу з вами дурні розмови вести. Я думав... Ідіть собі.
Тарас похмуро, пильно подивився на його й помалу, чудно вимовив:
— Кисельському мужики гроші привезли. Аренду прохали зменьшити, не згодився.
— Та-а-к? — протяг, одразу заспокоївшись, Мирон і в свою чергу уважно й навіть з цікавостю подивився на Тараса.
— Це до-обре... Чому ж ви одразу цього не сказали? Знаменито. Ну, так як?
— Що "як"?
— Що думаєте?
— З приводу чого?
Тарас був стурбовано, але щиро здивований.
— Слухайте, Тарасе, ви прийшли до мене дурника строїть чи, справді, не розумієте? Гроші ці... Скільки є?
— Дві тисячі.
— Нічого собі... Ну, так як? Ну, ясно й просто питаю вас: гроші ці ви лишаєте Кисельському чи однімете, як у злодія, і дасте вашій родині? Майте на увазі, що Оля ледве тримається й як не сьогодня то завтра піде до Салдєева. Я не міг побачити її учора та сьогодня, але... — (він поліз у кишеню й витяг гаманця) — от вам пьятнадцять карбованців, візьміть їх і моментально, зараз же несіть до себе додому. Це, скажіть, поки що, а більше потім буде... Правда?
— Не знаю... — тихо сказав Тарас, машинально беручи гроші.
Мирон мовчки, допитливо подивився на його.
— Та ви, чоловіче добрий, чого ж власно, прибігли до мене? Поділитись приємною новиною, що Кисельські грошики отримали? "Не знаю". А хто ж знає, позвольте вас запитати? Я, може?
Тарас дурновато посміхнувся. Мирон слідкував за ним.
— Ну, я вас серйозно питаю: з якої такої причини ви зьявилися до мене? Чому так поспішали? Ви ж ще й досі оддихаїись не можете. Ну?
— Не знаю! — буркнув, похмурившись Тарас, і почав підводитись.
— Та сидіть! — крикнув Мирон. — Коли мужики були? Давно?
— Півгодини... годину...
— Хм! Нікуди Кисельський не виходив?
— Ні...
— Ну, то от що, Тарасе: катайте додому, себ-то до Кисельських, і слідкуйте за старим. Розумієте? Ввечері ж, рівно о восьмій годині біжіть сюди. Тут на вас чекатимуть... Ні, краще так: приходьте сюди, я вам тут скажу, де ви зустрінетесь з помішниками. Вони матимуть все, що треба. Вам треба буде тільки повести їх. Розумієте? Помішникам, прийдеться, певно, половину дати...
Тарас все ширше та ширше дивився на Мирона.
— Ви це про що? — нарешті розгублено перервав його.
— Я? Про вас. Сьогодня в ночі ви повинні взяти у Кисельського гроші. І неодмінно сьогодня, бо він довго їх у себе не триматиме.. Ви розумно зробили, що поспішили. Але діло треба зробити цеї ж ночі. Риск дуже малий. Не беріть тільки усього, таких панів це тільки дратує, лишіть і йому половину. Пьятьсот помішникам, пьятьсот собі. Чого дивитесь так?
— Я цього не можу... — тихо сказав Тарас, блідо-жовтий увесь.
— Через що? — різко, строго спитав Мирон.
Тарас мовчав.
— Через що, я вас питаю? Боїтесь?
Тарас зневажлило й нетерпляче повів плечем та головою.
— Ну, так через що ж? Неморально? Подло? Так?
Тарас потер лоба.
— Не знаю... — з трудом вимовив він.
— Але ви повинні це знати! Чуєте? Одповідайте: через що? Та швидче, коли робить, то часу на хитання гаяти нема чого. Ну? Згода чи ні?
— Н... ні... — видушив з себе Тарас.
Мирон якийсь мент пильно розглядав його.
— Е, кваша ви! Лічитись вам треба. Значить, ви не продумали до кінця про злодія?
— Чому ви говорите зо мною таким тоном? — похмуро спитав Тарас.
— Яким?
— Таким владним.
— Це моє діло. Я вас питаю: продумали і чи ні? Проте, зайве питання. Лікуватись вам треба спочатку. Ну, добре... Плюньте.
Мирон обірвав і заходив по хаті. Потім зупинився біля столу й довго дивився в вікно. В жовто-зелених очах його пробігали насмішкувато-веселі іскорки.
— Ну, покиньмо це! — раптом повернувся він до Тараса. — Чуєте, Тарасе? Лишіть. Не можете й не треба. Придумаємо щось инше. Ідіть додому, лягайте й лежіть. Це — найкраще в вашому становищу. Тільки гроші Олі занесіть.
Тарас підняв голову й каламутними очима подивився на Мирона.
— Пагано мені... — зтиха, неначе прохаючи вибачення, сказав він. — Коли б не це, я б продумав... Бачите: от, скажемо, собаки... Вони також відчувають каяття, наприклад... Значить, є совість? Правда?
Мирон невдоволено скривився.
— Залиште, кажу! Ідіть додому.
— Ні, почекайте... Так же неможна. Це ж не є рішення питання. А коли собаки... це нехай так, значить, і у їх моральність є? Але, знову таки, яке мені діло до того, що у собаки моральність? Правда? Я сам по собі. Важно те, що у мене нема. У мене. У мене ж ... є. Стійте! Це, значить, так: Кисельські мені помагали... дуже помагали... Так, помагали... Потім я йду і вночи кажу: давай гроші. Ти вкрав у мужиків, ти — злодій, о, я знаю, — постійний, сістематичний, законний, найшкодливіщий. злодій... Е, це я добре знаю.... Так... Але... ти, значить, мені давай. А потім? Знову жити у них? Їсти з ними? Неначе нічого не трапилось? Та хіба це можливо?
Мирон з цікавостю слідкував за ним.
— Гадаєте, що неможливо?
— Ну, а як же?! Як же це можливо?!
— Ну, то й нема чого про це більше балакати. Плюньте, ідіть додому й ні за що не робіть. Боже вас борони, раптом схопитись та зробить. Самі себе потім загризете. Не треба. Ідіть додому, придумаємо щось инше. Неможна.
— Ви так думаєте? — нерішучо, недовірчиво зазирнув йому в лице Тарас.
— Так, я так думаю. До побачення.
І Мирон рішуче випровадив його з помешкання. При цьому сам він одягся й вийшов з ним на вулицю.
Тарас слухняно пішов в тому напрямку, куди йшов Мирон, і машинально зайшов до помешкання Кисельських.
Тихо було по всіх кімнатах. В передпокою висів капелюх старого Кисельського, що Тарас для чогось з приємностю одмітив, хоч зараз же й забув про це.
День пройшов важко для всіх. Спати розішлися рано.
І раптом уночи, годині о третій старий Кисельський збудив Катерину Андрієвну, Катерина Андрієвна — Віру та Дару, Дара — Сергія, Тарас же прокинувся сам від гомону голосів. Тільки Коля спав.
Семен Васильович був дуже блідий, напівзамішано, напів насмішкувато усміхався й не міг стояти на місці, робив кроків зо три вперед і вертався, знову кроків зо три й вертався.
Катерина Андрієвна з жахом слухала його. Всі були вражені.