Чому в слона довгий хобот
У давні-предавні часи, любі мої, слон не мав хобота. Замість нього стирчав лише чорнуватий, завбільшки з черевик, опуклий ніс, що ним можна було погойдувати збоку вбік, проте нічого не можна було ухопити. І жив тоді слон, а точніше — слоненя, страх яке цікаве, бо постійно ставило безліч запитань. Мешкало воно в Африці й набридало всім жителям цього континенту своєю ввічливою допитливістю.
Зокрема, хотіло довідатись у своєї довготелесої тітки страусихи, чому пір'я на її хвості росте саме так; за це дебела тітонька кóпнула племінника могутньою лапою. Крім того, воно випитувало у свого високорослого дядечка жирафа, чому його шкура плямиста; за це той дошкульно хвицнув малого твердючим копитом.
Однак і це не остудило зáпалу слоненяти. І воно з'ясовувало у своєї товстелезної тітки бегемотихи, чому в неї очі червоні, за що огрядна тітонька боляче стусонула його масивною ногою. А ще цікавивсь у свого кошлатого дядечка павіана[38], чому дині на смак саме такі, за що той дав йому потиличника дужою волохатою лапою.
Та й це не заспокоїло слоненяти. Питання виникали з будь-якої причини, хоч би що він бачив або чув, або чіпав, або нюхав, або мацав, і численні родичі — усі оті дядьки й тітки — немилосердно лупцювали малого.
І це не вгамувало слоненяти!
Якось одного погожого ранку, напередодні рівнодення[39], цей жадібний до всього нового та незвіданого малюк поставив собі нове мудроване питання, яке досі його чомусь аніскілечки не турбувало. Отже, він запитав:
— А що їсть на обід крокодил?
Нараз усі злякано сахнулися, голосно шикнувши: "Тс-с-с-с!"; і негайно на слоненя посипався невпинний град штурханів.
Цього разу йому перепало більше, аніж зазвичай. Опісля воно підійшло до тернового куща, в гущавині якого сиділа пташка колокóло[40], й, зітхнувши, мовило:
— Била мене мати, бив батько, від рідні теж частенько перепадало на горіхи через мою надмірну ввічливу допитливість, проте мені все ще кортить дізнатися, що ж їсть на обід крокодил?
А пташка колоколо співчутливо вирекла:
— Іди до вкритих деревами-лихоманками[41] берегів величної сіро-зеленої каламутної річки Лімпопо — там і дізнаєшся.
Уже наступного ранку, коли від рівнодення, що минуло точно в строк, навіть згадки не лишилося, це доскіпливе слоненя набрало по сто фунтів[42] бананів (дрібних, із червонуватою шкіркою), цукрової тростини (довгої, з пурпурною корою) та сімнадцять динь (зеленуватих, хрустких) і попрощалося з дорогою ріднею:
— Бувайте. Я вирушаю до величної сіро-зеленої каламутної річки Лімпопо, береги якої вкриті деревами-лихоманками, аби дізнатися, що їсть на обід крокодил.
Ну, родичі, звичайно, не пошкодували для нього чергової порції штурханів, так би мовити, "на доріжку", хоча воно якнайввічливіше просило своїх тіток і дядьків особливо не перейматись.
Отож дещо пошарпане, але нітрохи не здивоване слоненя рушило в путь, час від часу закусюючи динями та роняючи собі під ноги шкурки, адже підбирати їх було нічим. Воно прямувало від міста Греймстаун до міста Кімберлі, а звідти — до країни імператора Хама[43], потім — далі, зі сходу на північ, продовжуючи уминати дині; й нарешті підійшло до берегів величної сіро-зеленої каламутної річки Лімпопо, оточеної деревами-лихоманками, про які розповідала пташка колоколо.
А зараз, мої любі, не зайве вам повідомити, що до цього самого тижня, дня, години і хвилини це допитливе слоненя жодного разу не бачило крокодила, ба навіть не знало, як він виглядає. Тож його переповнювала жагуча цікавість.
Першим, кого зустрів мандрівник, був двобарвний скелястий пітон[44], який обвився навколо кругляка.
— Вибачте, — дуже чемно озвалося слоненя, — чи ви не бачили десь у цих краях крокодила?
— Чи не бачив я крокодила? — насмішкувато хмикнув аспид. — А що тебе ще цікавить?
— Якщо ваша ласка, — просяяв наш герой, — то чи не підкажете, що він їсть на обід?
У відповідь змій напрочуд швидко сповз із кам'яної брили і вліпив йому щигля важелезним, наче залізний ланцюг, лускатим хвостом.
— Дива та й годі! — отетеріло слоненя. — Бо били мене за мою допитливість і тато з мамою, і дядько, і тітка, я вже мовчу про іншу свою тітку — бегемотиху, і про іншого свого дядька — павіана; а тут, схоже, починається те саме.
Відтак воно побажало на все добре двобарвному скелястому пітону, допомогло йому знову обвитися навколо кругляка й пішло далі, вкотре побите, але зовсім не здивоване, продовжуючи смакувати дині та роняючи собі під ноги шкурки, адже підбирати їх — пам'ятаєте? — було нічим; поки не здибало щось, що здалося йому колодою, яка лежала на мілині величної сіро-зеленої каламутної річки Лімпопо, оточеної деревами-лихоманками.
Та насправді, любі мої, це був крокодил, який раптово моргнув одним оком — ось так.
— Перепрошую, — дуже ґречно озвалося слоненя, — а ви, ви не бачили десь у цій місцевості крокодила?
Рептилія блимнула другим оком і наполовину витягла свого хвоста з мулу.
— Підійди ближче, малюче, — прохрипів крокодил. — Власне, навіщо це тобі знати?
— Перепрошую, — чемно відповіло слоненя, про всяк випадок делікатно позадкувавши, — але била мене мати, бив батько, я вже не згадую моєї довгов'язої тітоньки страусихи і мого височенного дядька жирафа — мастаків штурхатись, а також моєї гладкóї тітки бегемотихи та мого кошлатого дядька павіана й у тому числі двобарвного, з важелезним, наче залізний ланцюг, лускатим хвостом, скелястого пітона, який стрівся мені вище по берегу ось нещодавно і б'ється болючіше за всіх інших; тож якщо вам усе одно, то вельми не хотілося б одержати чергову прочуханку.
— Та все ж підійди, крихітко, — лагідним голосом гнув своє хитрун, — бо річ у тім, що я і є крокодил.
На підтвердження цих слів він залився крокодилячими сльозами.[45]
Слоненяті дух захопило від радості, й воно притьма стало навколішки, вигукнувши:
— То це я вáс стільки часу шукаю! Чи не будете ви такі ласкаві сказати, що ви їсте на обід?
— Підсунься ще ближче, маля, — почулось із каламуті, — я шепну тобі на вушко.
Нічого не підозрюючи, слоненя нахилилося майже впритул до зловонної гострозубої пащі, а крокодил ухопив його за маленького носа, який до цього самого тижня, дня, години і хвилини був не більшим за черевик, хоча й набагато кориснішим.