Протягом вечора й ночі до воріт замку прискакало кілька коней. Вони були без вершників і голосно іржали. Двоє коней належали воїнам із загону Селдена, п'ятеро – воїнам, які поїхали на битву разом з сером Деніелом. Нарешті, перед світанком, до замкового рову, хитаючись, підійшов списник, поранений трьома стрілами, його душа розпрощалася з тілом раніш, ніж його внесли в замок, але з слів, які він вимовив в агонії, можна було зрозуміти, що він був останній з великого загону.
Навіть засмагле обличчя Хетча зблідло від тривоги, а дізнавшись від Діка про долю Селдена, він упав на кам'яну лаву й заплакав. Воїни, що сиділи в кінці двору на осонні, дивились на нього здивовано й занепокоєно, але ніхто не насмілився спитати, чого він плаче.
– А пам'ятаєте, мастере Шелтон, – спитав він нарешті, – що я казав? Ми всі загинемо. Селден був хоробрим воїном, я любив його як брата, його вбили другим. Ми всі підемо слідом за ним! Як там сказано в тому проклятому вірші? "Чорна стріла в кожне чорне серце". Хіба не так? Епльярд, Селден, Сміт, старий Гемфрі уже вбиті, а в замку ще лежить бідолашний Джон Картер і просить, нещасний грішник, покликати до нього священика.
Дік прислухався. З низенького віконця недалеко від того місця, де вони розмовляли, почувся стогін і бурмотіння.
– Він там лежить? – спитав Дік.
– Так, в кімнаті другого воротаря, – відповів Хетч. – Він так мучиться, що ми не змогли однести його далі. При кожному нашому кроці він думав, що вмирає. А тепер, мені здається, страждає тільки його душа. Він увесь час кличе священика, а сер Олівер чомусь не поспішає. Сповідь в нього буде довга, а нещасні Епльярд і Селден так і померли не висповідавшись.
Дік нахилився до вікна і зазирнув усередину. В низькій кімнаті було темно, але йому вдалось побачити пораненого воїна, що лежав на ліжку і стогнав.
– Картере, бідолашний друже, як ти себе почуваєш? – спитав Дік.
– Мастере Шелтон, – відповів воїн схвильованим шепотом, – ради Бога, приведіть мені священика. Леле! Мені прийшов кінець: рана моя смертельна. Нічого, крім цієї останньої послуги, ви не можете для мене зробити. Ради спасіння моєї душі прошу вас, як джентльмена, поспішіть, бо в мене на совісті злочин, що затягне мене в пекло.
Картер застогнав, і Дік почув, як він з жаху, чи, може, з болю, заскрипів зубами.
Якраз у цю хвилину на порозі з'явився сер Деніел. В руках у нього був лист.
– Хлопці, – сказав він. – Ми розгромлені, ми це не заперечуємо. Але нам слід якнайшвидше знову сісти на коней. Старого Гаррі VI скинули. Ну що ж, ми вмиваємо руки від цієї справи. Серед наближених герцога Йорка в мене є добрий друг, лорд Венслідейл. Цьому другові я написав листа, благаючи його світлість допомогти мені. Я обіцяв щедро його винагородити. Не сумніваюсь, що він поставиться до моєї просьби доброзичливо. Просьба без дарів – все одно, що пісня без музики, тому я не поскупився на обіцянки: обіцянки-цяцянки. Чого ж нам тепер не вистачає? Не буду приховувати від вас, – однієї вкрай важливої речі, а саме; гінця, який би одвіз листа. Ліси, як ви це знаєте, кишать людьми, що бажають нам лиха. Треба поспішати, але без спритності й обачності нічого не вийде. Отже, хто з вас відважиться одвезти листа лорду Венслідейлу і привезти відповідь?
Один з воїнів швидко підвівся.
– Я, коли дозволите, – сказав воїн. – Я готовий ризикнути своєю головою.
– Ні, Діккі Бов'єр, не дозволю, – відказав рицар. – Ти, правду кажучи, хоч і хитрий, але незграбний і вайлуватий.
– Ну тоді я, сер Деніел! – вигукнув другий воїн.
– Аж ніяк не підходиш! – сказав рицар. – Ти спритний, але не хитрий. Ти якраз потрапиш до табору Джона-Месника. Дякую вам обом за хоробрість, але, слово честі, ви не годитесь.
Тоді запропонував свої послуги Хетч і теж дістав відмову.
– Ти потрібний мені тут, добрий Беннет, ти ж моя права рука, – відповів рицар.
Після цього до сера Деніела підійшло відразу кілька чоловік. Сер Деніел вибрав одного з них і дав йому листа.
– Тепер наша доля залежить від твоєї спритності й обачності, – сказав рицар. – Привези мені тільки прихильну відповідь, і я протягом трьох тижнів очищу свій ліс від цих зухвалих волоцюг. Але пам'ятай, Трогмортоне, справа нелегка. Тобі доведеться вирушити вночі й крастися, наче звіру. Тільки не знаю, як ти переправишся через Тілл, бо міст і перевіз в руках "Чорної стріли".
– Я вмію плавати, – зауважив Трогмортон. – Не турбуйтеся, я повернусь цілим.
– Заглянь тепер, друже, в комору і поплавай в темному елі, – відповів сер Деніел і попрямував до зали.
– Сер Деніел розумна людина, – сказав Хетч Діку. – Дурніший на його місці почав би розводити теревені й брехати, а він розмовляє з своїми людьми одверто. Нам загрожує небезпека, нас чекають труднощі – а він жартує. Клянусь святою Варварою, він природжений полководець! Дивись, як усіх підбадьорив! Бачиш, як взялися до діла?
Вихваляння сера Деніела наштовхнуло Діка на одну думку.
– Беннете, – спитав він, – як помер мій батько?
– Не питайте мене, – відповів Хетч, – мене тоді не було тут, і я нічого не знаю. Говорити можна тільки про те, що сам зробив, а не про те, що чув від когось. Питайте, якщо хочете, сера Олівера або Картера, тільки не мене.
І Хетч, залишивши Діка в глибокій задумі, пішов перевіряти вартових.
"Чому він не захотів нічого розповісти? – думав хлопець. – Чому він згадав Картера? Картер… Тоді, може, Картер знає щось про вбивство мого батька".
Дік увійшов у замок, пройшов трохи по вимощеному кам'яними плитами коридору і відчинив двері кімнатки, де стогнав поранений воїн. Картер радісно стрепенувся, побачивши його.
– Ви привели священика? – вигукнув він.
– Ще ні, – відказав Дік. – Спершу я сам хочу поговорити з тобою. Скажи, як помер мій батько Гаррі Шелтон?
З обличчя Картера вмить зникло пожвавлення.
– Не знаю, – похмуро відповів він.
– Ні, ти добре знаєш, – заперечив Дік. – І не намагайся мене обдурити.
– Кажу вам, що не знаю, – повторив Картер.
– В такому разі ти помреш без священика, – сказав Дік. – Я залишусь тут, і ніякий священик до тебе не прийде. Та й навіщо тобі сповідь? Яка користь з каяття, коли ти не хочеш виправити зло, яке зробив. А сповідь без каяття – просто знущання.