– Ну, тобі чого? – гримнув на нього Вогнерукий. – Я тут однак надовго не затримаюся! Тепер книжка в мене, і я знайду кого небудь, хто вчитає мене назад. Нехай це буде навіть такий заїка, як Даріус, аби лиш відіслав мене додому. Кульгавим, з розплющеним обличчям – байдуже. І що ти тоді робитимеш? Зостанешся сам, як палець.
Фарид знизав плечима, звів на нього погляд своїх чорних, як вуглини, очей і сказав:
– А я навчився вже досить непогано видувати вогонь! Поки тебе не було, я багато тренувався. А ось ковтати ще не дуже виходить.
– Бо це важче. Ти надто поспішаєш. Я тобі вже тисячу разів казав.
Ґвіна вони знайшли біля руїн згорілої хатини. Він був сонний, до писка в нього поналипало пір’я. Побачивши Вогнерукого, він нібито зрадів, навіть лизнув йому руку, але потім бігав хвостиком лише за Фаридом. Вони йшли цілий день, поки й стемніло, і весь час на південь – туди, де мало бути море. Потім посідали перепочити й підкріпилися припасами з Бастиного мисника: трохи приперченої, гострої ковбаси, шматок сиру, хліб та оливкова олія. Хліб уже трохи зачерствів, але вони вмочали його в оливкову олію. Отак і їли, мовчки сидячи поруч у траві, а тоді вирушили далі. Під деревами цвіла блакитна й блідо рожева шавлія. В кишені у Вогнерукого вовтузилися феї, а Фарид ступав услід за ним, мов його друга тінь.
Додому
Він поплив під вітрилом додому, і плив майже рік, і ще кілька тижнів, і ще один день – аж до своєї оселі, де була ніч і на нього чекала вечеря, й ще тепла вона була.
Моріс Сендак. Там, де живуть дикуни
Коли вранці Мо виявив, що книжка зникла, Меґі спершу подумала: її вкрав Баста. Дівчинці стало аж недобре від самої думки, що той, поки вони спали, блукав довкола. Однак Мо мав іншу підозру.
– Фарида теж немає, Меґі, – сказав він. – Гадаєш, він пішов би з Бастою?
Ні, звичайно. Фарид міг піти лише з однією людиною. Меґі відразу уявила собі, як із темряви виринув Вогнерукий… Достоту як тієї ночі, коли все й почалося.
– А Феноліо? – промовила вона.
Та Мо лише зітхнув.
– Навіть не знаю, Меґі, чи схотів би я вичитати його назад, – сказав він. – 3 цієї книжки вже вийшло стільки бід, а я не письменник і не вмію сам написати собі слова, щоб потім прочитати їх уголос. Я всього на всього такий собі книжковий лікар. Я вмію приробляти книжкам нові палітурки, трохи омолоджувати їх, виводити книжкову міль, не давати, щоби з віком з них випадали сторінки, як ото в чоловіка випадає волосся на голові. Але дописувати чужі історії, заповнювати нові, порожні сторінки потрібними словами – цього я не вмію. Це ремесло зовсім інше. Один знаменитий автор якось сказав таке: "Письменника можна розглядати як оповідача, як учителя і як чародія… Але спершу – як чародія, мага". Я завжди вважав, що той автор мав рацію.
Меґі не знала, що на це сказати. Відчувала тільки, що Феноліо їй бракує.
– А Дінь Дінь? – запитала вона. – Що буде з нею? Невже і їй доведеться лишитися тут?
Коли Меґі прокинулася, фея лежала поруч на траві. Тепер вона разом із рештою подруг пурхала довкола. Якщо не дуже придивлятися, то їх можна було прийняти за зграйку мошки. Меґі все ще не могла збагнути, як феї пощастило втекти від Басти. Адже той посадив був її до слоїка.
– Наскільки я пригадую, з часом Пітер Пен все одно про неї забув, – сказав Мо. – Чи не так?
Так, Меґі про це також пам'ятала.
– І все ж… – промурмотіла вона. – Бідолашний Феноліо!
Тереза, почувши доньку, тієї ж миті різко захитала головою. Мо заходився порпатися в кишенях, шукаючи паперу, але знайшов тільки квитанцію з автозаправки та фломастера. Тереза всміхнулася й узяла в нього те й те. Меґі сіла поруч на траву й прочитала вслід за її рукою: "Не шкодуй за ним. Він потрапив у досить непогану книжку".
– А Каприкорн і досі ще там? Ти його в книжці коли небудь бачила? – спитала Меґі.
Вона й Мо часто про це замислювались. Адже в "Чорнильному серці" про Каприкорна мовиться й досі. Та, може, за книжковими сторінками справді щось приховується – цілий світ, що змінюється, як цей, наш, щодня.
"Я про нього лише чула, – писала мати. – Казали, нібито він кудись виїхав. Але там були й інші, не кращі за нього. В тому світі багато жахливого й прекрасного, і я… – вона почала писати такими дрібними літерами, що Меґі їх уже ледве могла читати, – добре розумію Вогнерукого, який так тужить за домівкою".
Останнє речення викликало в Меґі тривогу. Дівчинка стурбовано поглянула на матір, але та засміялася й узяла її за руку. "За вами я завжди тужила дужче, багато дужче", – написала вона доньці на долоні, і Меґі затисла ці слова в кулачку, немов бажаючи лишити їх там назавжди. Вона ще не раз перечитувала їх на довгому шляху до оселі Елінор. І робила це ще багато днів, поки ті слова стерлися.
Елінор ніяк не могла змиритися з тим, що доведеться ще раз долати пішки всі оті пагорби, де повно колючок і змій.
– Чи я з глузду з’їхала? – бурмотіла вона. – У мене на саму думку про це німіють ноги!
Отож вони з Меґі знов заходилися шукати телефон. Дивне почуття сповнювало їх, коли вони блукали вуличками цього тепер уже справді покинутого села, проходили повз укритий чорною кіптявою Каприкорнів будинок і обгорілі церковні двері. На майдані перед церквою стояла вода. У ній віддзеркалювалося синє небо. Здавалося, за ніч майдан обернувся на озеро. Шланги, за допомогою яких Каприкорнові люди рятували вночі будинок свого господаря, звивалися у воді, мов велетенські змії. Вогонь спустошив лише нижній поверх, але Меґі так і не зважилася ввійти до будинку. Зрештою, після того, як вони марно обнишпорили з десяток інших будинків, Елінор сама переступила поріг обвуглених дверей. Меґі пояснила їй, як знайти Сорочину кімнату. Елінор прихопила з собою рушницю – на той випадок, якщо стара повернулася забрати хоч трохи з тих скарбів, що їх награбував її син розбійник. Але Сорока безслідно зникла, як і Баста, і невдовзі Елінор повернулася з тріумфальною усмішкою на вустах і з телефоном у руці.
Вона викликала таксі. Пояснити водієві, щоб не зважав на дорожнє загородження перед під'їздом до села, було нелегко. На щастя, він принаймні не вірив в оті баєчки про диявола, що нібито живе в селі. Мо з Елінор вийшли зустріти таксі на дорогу, щоб водій не побачив фей і кобольдів. Меґі з матір’ю лишилися в селі, а ті двоє дісталися на таксі до сусіднього містечка й за кілька годин повернулися на двох машинах (сказати правильніше, на двох мікроавтобусах), узятих напрокат. Річ у тім, що Елінор вирішила поселити в себе всіх отих дивних істот, яких доля закинула в цей світ. "Надати пристановище", як висловилась вона. "Адже наш світ ніколи не виявляв ні терпіння, ні достатнього розуміння до тих, хто відрізняється від нас самих. На що ж сподіватися тим, хто має блакитну шкіру й уміє літати?"