Синій день, сині горби вдалині, густої сині — аж чорної — наллято в річку. Тільки-но почався ранок, і серпень ходить луками, збиває у колгоспному садку солодкі груші, що звуться бабами... До воріт, за якими отарою побігли по низині малі кленові кущі, виходить сторож дід Мар'ян та й сипле яблука.
Ніхто не вірить його ласці. А що коли це обман, пастка, в яку нас хоче піймати Мар'ян?
Стоїмо віддалік, боїмось наближатися.
Мар'ян повертається до нас спиною і повільно йде поміж крутобокої капусти.
Перший кидається до яблук Льоня. Він часто кліпає віями — блідими, невиразними, і, не одриваючи погляду від Мар'яна, простягає худу руку, напихає свої кишені золотими ранетами. Мені й Олегові дістаються рештки.
Льоня їсть і мовчить. Його рот набитий золотим ранетом. Великі очі мають такий колір, ніби в них плавають сірі хмари. Олег теж мовчить. Він обережно відкушує од яблука, яке в нього вже останнє. Йому, мабуть, не віриться, що зараз ось ще двічі встромить білі зуби в цукристий плід — і його не стане.
І ось яблука не стало. Олег не міг відірвати погляду від кишень нашого ватажка.
— Льоню, дай,— нарешті не втерпів Олег.
— Що тобі дати?
По виразу його обличчя Олег догадався, що нічого не одержить. Але йому дуже кортіло...
— Яблуко...
— А ти думаєш, що яблука я для себе взяв? Що я їх сам поїм? Ви про Оксану обоє забули, злускали, що мали. А я про неї не забув. І ці яблука — для неї.
Я відчув сором: забути за Оксану! Всі яблука з'їсти самому, а нашій Оксані не лишити й хвостика...
— Йдемо до Оксани,— скомандував Льоня.
Ми підвелись, Льоня критичним зором оглянув мене й Олега.
— Ну й брудні ж ви! Чисто як поросята. Йдемо до води.
Пішли до річки. Забрели далі від берега і стали митися.
— Піском тріть ноги! — гукав з сухого Льоня. Він, як завжди, був чистий. А ноги терти йому не треба було — вони були взуті в парусинові туфлі.
Ми набирали в жмені піску, здирали із ніг ту шкаралупу, яка робила їх чорними. Далі хлюпали воду, що пахла жабуринням, собі на обличчя і чекали, коли ж Льоня накаже кінчати.
Десь за півгодини Льоня сказав, що в такому вигляді ми обидва можемо з'явитись перед Оксанині очі. У мене з литок цебеніла кров, текла кривавиця й з Олегових колін,— ми таки сумлінно дряпали себе камінцями. Але тепер не соромно йти до Оксани...
Оксана була дочкою Дмитра Сергійовича, нашого учителя. Він був хороший, справедливий учитель, і частину любові, яку ми відчували в своїх серцях до нього, перенесли на Оксану. Ми навчалися в третьому класі, а вона тільки цієї осені збиралася піти перший раз у школу, але дівчина була повноправним членом нашого товариства.
Оксана давала нам цікаві книжки, які були в бібліотеці її батька. Я пригадую зараз, що це були захоплюючі твори про капітана Немо і його "Наутілус", про людину-амфібію. І ще була одна книга. Її назва вивітрилася з моєї голови. В ній розповідалось про Австралію, про чудесний корабель, який пересувався по морю, в повітрі і під землею. Хтось вирвав з книги початок і кінець, але пригодницька оповідь від цього лише вигравала: вона була більш таємничою, і багато пригод нам доводилось домальовувати у своїй уяві.
...Льоня обережно постукав у двері. Ми стояли в нього за спиною і прислухались до звуків, що долітали зсередини. А в кімнаті — дзвінкий голосок Оксани. Вона так швидко й радісно говорила, що й розібрати не можна було.
Льоня постукав енергійніше і в очікуванні прикусив тонку нижню губу.
— Можна! Ввійдіть! — пролунав жіночий голос.
Жіночий голос незнайомий. Ми знали, що в Дмитра Сергійовича немає дружини, що ось скільки вже років вони живуть з Оксаною вдвох. І ми залишилися стояти в півтемному коридорі.
Оксана сама відчинила двері.
— Хлопці, це ви? Добрий день, яка я рада, чого ж ви стоїте? — скоромовкою випалила вона і відступила трохи в кімнату, запрошуючи нас.
Льоня переступив поріг, за ним я, останнім — Олег. Ми збилися біля пузатого буфета. Перше, що впало нам у вічі, це два розкриті чемодани. А біля столу сиділа незнайома жінка. Дмитра Сергійовича не було.
Незнайома жінка ласкаво усміхалася. У неї були густо пофарбовані брови. І губи не такі, як у всіх жінок. У цієї жінки губи голубі...
— Оксано, ми тобі яблук принесли,— нарешті знайшовся Льоня.
І почав викладати на буфет ранети. Льоня завжди був хоробрий, ми з Олегом переймали в нього вміння незалежно й гордо поводитись. Але зараз він був несміливий, і його нерішучість передавалась мені й Олегові.
Одне яблуко впало на підлогу, Оксана швидко стрибнула за ним, піймала і вп'ялася в його рум'яний бік гострими зубами.
— Оксанко, вгощай хлопців цукерками,— сказала жінка, яка сиділа за столом, і подала Оксані велику коробку.
— І справді, беріть, хлопчики,—припрошувала нас дівчинка.
Олег узяв перший. Розгорнув хрумкий папірець, поклав до рота шоколадного "Ведмедика". Я теж узяв. Лише Льоня відмовився. Він сказав:
— Я сьогодні їх по саму зав'язку наївся. Спасибі.
Ми з Олегом так і вилупили на нього очі. Що це Льоня меле? Адже ми сьогодні цілий день були разом. І коли чого по саму зав'язку наївся Льоня, то це були ранети, але ж не "Ведмедики"!
Оксана сказала:
— Хлопчики, це моя мама приїхала.
Жінка почала червоніти. Ми виразно бачили, як її білі щоки наливаються кров'ю, темніють.
Жінка сказала:
— Ви йдіть, хлопці, пограйтесь на вулиці.
Ми вийшли. Та далеко не подалися. Сиділи на вигоні під сосною. І мовчали. Льоня не дивився на нас — його погляд блукав десь у небі.
А Олег запитав:
— Де в Оксани взялася мама?
Цього не знав ні Льоня, ні я. Тому ми й не відповіли на його запитання.
Згодом по дорозі пройшов Дмитро Сергійович. Він був у білих полотняних штанях і в солом'яному капелюсі. Коли він уже проминув нас, завертаючи у свій двір, Олег гукнув:
— А до Оксани мама приїхала!
Дмитро Сергійович зупинився. Він повернувся в наш бік і поспитав:
— Що ви сказали, Олег?
І Льоня, і я здивувались, що вчитель назвав Олега на "ви". Та й сам Олег здивувався. Але він ще раз повторив:
— До Оксани мама приїхала.
Дмитро Сергійович деякий час стояв, ніби вникаючи в те, що почув, а потім повільно пішов у свій дім.
Ми сиділи й нудьгували. Потім полягали навзнак, дивилися в небо і знову нудьгували. Бо з нами не було Оксани. А її не було тому, що приїхала мама...