— Говорите несусвітне, — зневажливо махнула вільною рукою.
— Найдорожче кажу, бо ти й досі мені зоряночкою сяєш, — заграв полиск під рідкими віями лісника, потім він задумався, покосував на Океании кошик. — Опеньки дозбируєш?
— Збираю ж.
— Небагато їх у цьому році зародило, небагато, теж врем'я чують! — сказав багатозначно, пройшовся поглядом по пеньках зрубу, на яких зацвітала гарячим сірчаним цвітом поганка. — На першому приморозку вигоріли, а тепер ледь-ледь відійшли. Як тобі живеться?
Оксана гірко всміхнулася:
— Воду маємо, аби ще якийсь житняк до неї, то можна б і жити.
— Біда, — набрав зморшкувате співчуття над переніссям. — Твої дітлахи люблять гриби?
— Мусять любити.
Магазаник заглянув у Океании кошик:
— Може б, ти мені юшки з опеньками зварила та зайчатини з часником напряжила? — І махнув правицею в напрямі своєї лісової оселі. — Оце ж виполошив зайця з молодняка, а до нього треба жіночих рук.
— Хіба у вас нема кому поратись?
— Таки нема, бо що оті поденщиці, які роблять у лісі? То як?
— Хай вони й стараються.
У зеленкуватих очах лісника засумували скалки сірого піщанику:
— Все чогось маєш гордування до мене? Чи так уже я обличчям не вийшов?
"Душею не вийшов", — хотіла відповісти, але промовчала.
— А я тобі тільки добра зичу, — саме небо прихилив би до тебе, до твого личка, — і підняв руки вгору, та не вловив ними небо, а тільки нитку бабиного літа.
— Ох, не віриться, дядьку, що ви такий доброзичливець. Магазаник нахмарився, пальцями перечавив бабине літо.
— Коли вже той "дядько" щезне з твого язика? Для мене гвій дядько гірше за дідька. Хочеш, я покажу місцину, де е білі гриби?
— Білі? Після того, як уже земля паморозилась? — не повірила Оксана.
— Таки після приморозків виткнулися, правда, покорчені, покручені, немов грішники, але білі.
У дубняку щось зашелестіло. Оксана здригнулась, а лісник засміявся:
— Нe бійся. То мій виводок свшютп на жолудді та гниличках випасається. Як нагнав його з подвір'я після першого грому, то оце тільки зараз із прибутком об'явився. Тепер пару кабанців треба вкинути на загодування, — він повів головою на своє невидиме за деревами дворище. — Люблю оту йору, коли в обійсті пахне морозець, житня солома, смалятина, а в хаті — узвар та кутя. Тоді, здається, і час зупиняється.
Зі зрубу вони ввійшли в ліс і сполохали Магазаників табун; рябі поросята й підсвинки так кинулись урозтіч, що аж в очах заряботіло, а старі занепокоєно втупились маленькими очицями в господаря.
— Кцьов-кцьов-кцьов! — покликав їх Магазаник, і велика ведмедиста льоха пізнала його, зарохкала. Лісник підійшов до неї, пальцями почухав за вухами, а потім чоботом поторгав обвислий мішок черева й здивовано заговорив сам до себе:
— Отакої! Знову з приплодом.. Це прямо не свиня, а кролиха — пороситься й пороситься, та все рябими рукавичками. Хоч і дурна в неї голова, але живіт розумний, — спокій і господарське вдоволення стояли на виду Магазаника. І спокійно біля його ніг порохкувала свиня, струшуючи блохи на чоботи господаря. — А тепер ходімо до білих грибів.
Дорогою Магазаник крадькома випасав очі на обличчі Оксани і зрідка, наче ненароком, торкався то її плеча, то руки. Господи, і де тільки береться поміж грішними така прижурена краса, яку й з богами можна поруч поставити? Магазаник на мить засумував, зупинився на галявинці.
— Ось тут я передучора знайшов з десяток білих грибів, — показав на горбкувате місце, навколо якого скупчились молоді, вже підкучерявлені осінню дуби. — Подивися гарненько під листом, — та й, погойдуючи закривавленого зайця, пішов до своєї господи. А через якусь часину повернувся зодягнений у свіжий одяг, напівжартома вклонився вдові: — Зваж, Оксано, на всі мої прохання і зазови: зайди хоч на якусь хвильку до моєї лісової пустки.
— Нащо це? — спохмурніла удова.
— Нащо? Бо велику, та недосяжну маю приязнь до тебе, — сказав щиросерде. — І хочу таку гостю диким веприком почастувати. Не обезсудь мене й мій харч, нічого такого мудрого не зготував, лигоминок також не маю, та ковбаскою з вепрятини можу хоч кого здивувати: я її на молодому черешневому гіллі смажив — пахне так, що за півверсти почуєш.
— Аж за півверсти? — здивувалась Оксана, а самій так захотілося їсти.
— Не менше, — облесно глянув па вдову Магазаиик. — То й ходім потихеньку.
І таки вблагав жінку зайти в приземкувату, з грубими віконницями оселю — у ній жив дух старого сала, злежаного одягу, сушених груш, жолуддя, сирівцю, дьогтю і давніх книг, якими була забита черевата, з червоного дерева шафа.
— Книжками чи шафою інтересуєшся? — перехопив її погляд Магазаник і заграв віями. — Книги тут різні, і романи, і про старожитності, і навіть про коханок французьких королів, а шафа панська, аж з червоного та рожевого дерева, бачиш, як гарно вилискує? — Лісник повісив на кілок шомполівку, перехрестив її, потім засвітив саморобну свічку, приліпив до ріжка столу, багатозначно глянув на Оксану: ось бачиш, що перед твоєю красою навіть вдень палю святий віск, — і вже тоді проворно метнувся до мисника, до печі, до закомірка.
"Чорт із свічечкою", — згадала Оксана, як по-вуличному звали Магазаника, підійшла до свічі, загасила хиткий вогник, що добирався до втиснутого бджолиного крила.
— Це ж для чого? — аж скрикнув лісник.
— Негоже воску плакати вдень.
Магазаник несхвальне покрутив головою, зітхнув і якийсь час мовчки снував по хаті, споряджаючи старий, теж панський, стіл. Незабаром на ньому з'явилися рожева, з прорістю почеревина, брунатне кільце свіжої ковбаси, макітра з неоковирними варениками, щільник, що стікав медом, капуста з чорнушкою, горохвяники з тертим часником і пляшка нестерпучої.
— От і маємо сякий-такий передобідок. Горохвяниками я тебе не порадую: вони такі, що й грім не розіб'є, бо не господиня ліпила їх. — І хоч не хотів, а згадав оте зеленооччя, в якому тісно було полум'ю і чаду любощів. — А от ковбасу з вепрятини можна і в столицю везти. Готувалась на черешневих гілках. Покуштуй! — Лісник руками розломив кільце й присунув до Оксани полумисок.
Ковбаска, справді, була на славу, та пахла не так гілками, як мигдалевим цвітом черешні, і танула в роті. Магазаник, і сяк, і так припрошуючи Оксану, таки домігся, щоб вона випила чарку, не за нього, а за дітей. А сам випив і за дітей, і за Оксану, і за її красу, і за те, щоб ми грому не боялись, бо тепер усе може бути. Уже й зараз, восени, фунт хліба коштує три карбованці, а зима ж і недозимок великий мають рот.