— Ви щось мені, тіточко, сказали? — і посміхнувся білозубе до жінки.
— О боже! — оторопіла Олена, не знаючи що їй відповісти. Поміж соняшників, що золотими решетами пересівали сонце, стояла спокійна, як саме літо, молодиця, та під віями її тремтів материнський осмуток.
— Ви щось, жінко добра, маєте до мене? — уже співчутливо запитав Ступач.
— Та ні, нема нічого до вас, — махнула зачерствілою від зілля рукою.
— І все одно?
— Дурне подумала собі, — Олена Петрівна стерла соняшниковий пилок з обличчя, довірливо зібрала зморшки навколо повних уст. — Я, пробачте, навіть не сподівалася, що ви вмієте так гарно посміхнутись людині.
— Чого це вас ще зранку на сміх потягло? — одразу розсердився Ступач. — Ранній сміх на пізні сльози повертає.
— От і поговорили, — скорбно хитнула жінка головою і зникла за сонцем соняшників.
"Язичниця! Залізла в соняшники й витрушує дурні пересміхи. І всі такі в селі. Тут на землю дивись, а під землю заглядай".
Коні, вигинаючи шиї, зупинилися біля контори колгоспу. З будинку вийшов сивоголовий Ярослав Гримич, в одній руці він тримав серпа, в другій — колодку.
— Діду, голова в конторі? — з брички запитав Ступач.
— Ще чого! Наш голова в жнив'яну годину починав день на полі, а не в конторі!
— А ви куди зібралися?
Старий підняв серпа, загорнутого в білу пілочку:
— У степ, на жнива.
Ступач насмішкувато хмикнув:
— Що ж ви нажнете у ваші літа?
— До вечора на полукіпок поволеньки настараюсь. І то якась поміч людям. Гріх тепер живій людині не жнивувати.
— Хто ж замість вас сидітиме в конторі?
— А нащо тепер комусь розсиджуватись по конторах? Телефон стерегти? Так він погарчить, погарчить, немов старий собака, та й перестане. Аякже!
— Непорядок, — несхвальне похитав головою Ступач. — От що, діду, йдіть у поле і розшукайте мені голову, а я посиджу тут. Старий зміряв Ступача здивованим поглядом, стенув плечима.
— Що ж, сидіть, коли є охота, тільки боюся, що дуже довго доведеться сидіти.
— Це ж чому?
— Данило Максимович загляне сюди тільки увечері. Хіба ж ви не знаєте його?
— Та знаю, — насупився Ступач. — Тоді сідайте до нас — і гайда у степ.
— Отак би й давно! — труснув сивиною старий і почав вибиратися на бричку. — Чого це ви приїхали? Для розносу? — Й осікся, бо згадав, яке прізвисько вліпили дядьки Ступачеві: Рознос.
Але прокурор ще цього не знав, а розносити він умів — і в місті, і в селі. За селом вони наздогнали старого Корнія, що обважніло йшов із серпом у руці. Гримич торкнувся плеча візника, і той зупинив копі.
— Сідайте, Корнію Івановичу, підвеземо.
Старий зупинив погляд на Ступачеві, похитав головою:
— Ні, з цим суддею мені не по дорозі.
— Це ж чого? — одразу спалахнув Ступач.
— Раніше в нас бог був суддею, а що буде, коли суддя етапе богом?..
Гримич пирхнув, Ступач вилаявся, а візник насмішкувато вйокнув... Щоб якось розвіяти прикру хвилю, Ступач запитав старого:
— А наш первенець-комбайн справно працює у вас?
— Та не працює, — невесело відповів Гримич.
— Як це "не працює"?! Поламали?! — І вид одразу став таким, наче напозичався злості.
— Та не поламали — в сусіднє село перекинули, бо ми, мовляв, і без нього впору зберемо хліб.
— Ага... — прив'яла злість і прив'яли неспокійні рум'янці. Ступач сам собі дорікнув за гарячковитість. Та що поробиш — характер! А вдачу не виплеснеш, як воду з кварти. "Продукт", — позаочі зве його Мусульбас, і що тільки за цим одним словом криється?
Данила Бондаренка застали на косовиці: він саме грабкував з косарями жито і, видно, мав од цього неабияку втіху, дарма що його біла з хмелем сорочка аж парувала на плечах. Ступач довгодовго придивлявся до косаря, шеретував тіні на обличчі й думки в голові. "Хто ж він? Хто?" Потім, обережно наступаючи на стерню, щоб не подряпати хромових чобіт, підійшов до нього, глухо поздоровкався, кинув підозрілий погляд на грабки і тихо запитав:
— Що, в народники чи в хуторяни записався?
— Люблю косити, — з жалем посміхнувся Данило, з жалем поглянув на грабки, далі поклав їх так, щоб коса ввійшла під покіс, і пішов за мовчазним Ступачем, який, шануючи взуття, тримав очі на стерні.
Вони вийшли на гінну дорогу, що губилася в плетиві березки, деревію, пижма й по-дівочи довірливо дивилась у світ голубими очима Петрового батога. Високо в небі сумовито проквилив шуліка, а над м'яким золотом нив нерівне, по-чаїному, підіймалися-опадали крила косарок і до самого неба строкато цвіли постаті жниць, біля них на очах виростали ошатні чубаті полукіпки. Це навіть Ступачеві сподобалося — порядок! Хоч голова й свавільник чи, може, щось і гірше, а в полі порядок... А коли й це вороже маскування? Маєш собі рівняння з кількома невідомими. І навіть зітхнув з жалю до себе.
Ступач підвів важку настороженість зіниць і почав її всвердлювати в Бондаренка.
— Не дивіться так грізно, бо перелякаюсь, — посміхнувся Данило, хоча в душі прокинулась тоскність: як йому надокучили ступачівські нерозумні підозри, нерозумні втручання, нотації, нагінки й диктати, за які має розплачуватися хлібороб і земля.
— Недоречні жарти, — сказав Ступач, але очі прикрив важкуватими повіками, посередині яких рівно пройшлися риски ще молодого жиру. — Твоїй сваволі, голово, немає впину.
— Про яку сваволю суд рече? — Данило жартом намагається відбитись від Ступача.
— А ти, бідненький, і не знаєш?
— Таки не знаю.
— Ти ж не будеш заперечувати, що крадькома від мене почав позавчора видавати хліб людям? Кажи!
— Кажу: видавав позавчора, учора, видаю й сьогодні.
— І сьогодні?! — жахнувся і витріщився на Бондаренка Ступач. — Ти, голово, сповна розуму чи маєш великий недорід на нього?
— Так зате е врожай у полі.
— Ти, мабуть, не знаєш, що робиш з хлібом?
— Знаю! — твердо відповів Данило. — Зміцнюю віру колгосп— —у ника в нашу спільну працю. Впевнений, що найбільший злочин — підривати віру людини.
— Покинь ці високі слова й одноосібницькі споживацькі тенденції! — вже зметнулись блискавки під віями Ступача. — Думаєш: ти найрозумніший серед нас?
— Я поки що не замислювався над цим дуже важливим для вас питанням, — почав обурюватись і Данило.
— Так-от, своїм безрозсудством ти не так зміцнюєш віру селян свого села, як підриваєш авторитет більшості голів свого району! Зрозумів?