— А вашого хваленого голову ще не посадили?
— За що ж його мають посадити? — остовпіли ми.
— Щоб по був таким розумним, — зареготав той дідько, — Щоб дивився не тільки на передні, а й на задні колеса.
— Ти не з пекла родом? — запитали його та й зіпхнули з саней у сніг, а самі чимдуж додому. В селі дізналися, що тут усе гаразд, то Ярослав пішов до себе, а я оце заглянув до тебе, бо той гаспид нагнав холоду і страху в мою душу. І де беруться такі виплодки? А ти не зважай на це: вовк виє, а місяць світить. Бувай здоров, сину, хай тебе доля і бог береже. — Він обернувся, пішов до воріт, і вони тепер озвалися Данилові не чаїним кигиканням, а самим болем.
Що ж це: чи нерозумний жарт лихої людини, чи й справді біля його долі закружляла недоля? Розгубленим поглядом він подивився на заволохачених коней, що кудись відвозили його спокій і радість, на приімлений світ. Чогось поліз рукою до кишені і вийняв звідти пригріте зіллячко жита. Це сьогодні, розгорнувши сніги, придивлявся, як зимуеться житечку. А як перезимуєш тирЙого плеча тихо торкнулася рука Мирослави:
— Данилку, у тебе щось недобре? — Так спитала, що він відчув, як б'є на сполох дівоче серце.
Хлопець обернувся, побачив на її виду вболівання.
— Ні, ні, все гаразд, — вдячно посміхнувся й пригорнув до себе отой трепет, оту недовіру й оту знаду, що разом зветься дівоїим сподіванням.
— Тільки без рук! — вислизнула з обіймів і метнулась до воріт, до яких знову повернувся чаїний голос.
— Мирославе, куди ж ти?!
— За татарський брід! — обізвалася уже в вулиці й зникла в мареві зимового вечора.
Данило кинувся до хати, погасив світло, потім узяв на засув хатві двері й вибіг із подвір'я на переметену снігом вулицю, а з вулиці на шлях, шукаючи поглядом дівочу постать. Але ніде нікого, тільки місяць у небі та мороз скрадається попідтинню. Оце так} Де ж вона загубилась між снігами і місяцем? Він зверяув у вузький завулок, де за плотами в білих свитках стояли верби, спадистою стежкою побіг поміж кучугурами і незабаром вдалииі .побачив самотню дівочу постать. Але чого вона йде не до татарського, а до дівочого броду, що завжди заростав високим очеретом, даючи там взимку притулок і зайцям, і лисицям?
Із завулка дівчина вийшла на луг, де стояли стоги отави, і зиякла в стіні очеретів. Чого ж вона не виходить на річку? Чи в потравила в промоїну? Занепокоєний Данило теж узійшов Яі очерети, пробив їх плечем, вийшов на заметений брід, оглянувся довкола. І тут його вразила дивовижна неправдоподібна краса зимової ночі, що легкими хмаринами напливала на підтемнепий місяць, що блакитним снуванням єднала небо з землею, що спалахами вибухала навколо засійжоїшх верб і стогів. Отаке чародійство зміг би змалювати тільки Куїнджі... Але де Мирослава?.. І зовсім неждано побачив її біля самої стіни очеретів. Пригнувшись, вона притулила голову до кущика очеретин, наче прислухаючись до них. І що отут почуєш, мій клопоте чорнобривий?
— Ти що робиш?
— Ой! — злякано скрикнула дівчина, потім ніяково посміхнулась. — Ось пригніться, послухайте, як зима гучить в очеретяну дудку. Я так люблю її слухати.
Він пригнувся і справді почув гучання очеретяної дудки і незвідане гучання почуттів у собі.
— А ще що ти любиш? — запитав, аби запитати.
— І люблю весняний спів їжака.
— їжака?! — не повірив Данило.
— Еге ж, його спів схожий на пісню дрозда. І люблю назирити борсука за роботою, коли він збирає листя на зимівлю:
назгрібає купку, охопить її лапами, притисне головою і суне до нори...
— Скільки світа, стільки й дива.
— А що ви любите? Жито-пшеницю...
— І теплий, як душа, хліб на столі у людей, і пісню над світом, і калиновий вітер у світі.
— Як гарно: калиновий вітер у світі — вітер добра, краси, надій...
Мирослава ще нижче пригнулась до очерету, і з її голови спада шапочка, Данило знову на дівочих косах побачив зернятко пшениці. Він ледве чутно приторкнувся устами до її кіс, що пахли зерном і смутком матіоли. Чого ж матіоли?
Данило й не догадувався: то для нього дівчина мила коси матіолою, коли дізналась, що він любить цю вечірню квітку.
Вже скрадалась передпівнічна година, коли розпашілий, осміхнений Данило повертається із присілка в село. І всю дорогу йому воріли вечорові очі, над якими так гарно тремтять нерівні прииолохані вії. Де ви взялись на мою голову? Дивувався, чудувався і радів, що таки зустрівся із тим дивом, із тим святом, якого роками очікував то з сумовитого чару веснянок, то з вечорового туману сподівань, то з тих передчуттів, які тільки молодість наколясу<і в душу.
"Ох і дівчина!" — не раз казав сам собі, похитував головою І знову дивувався. От тільки спровадила його не дуже, щоб дуже. Цровів її по подвір'я Гримичів, а вона подала руку і хватопеком аж зашурхотіла в теплу оселю. То й мусив стовбичити біля воріт, ваче той Стьопочка Магазаник. Але як вона глянула з-під вій! "Подивилась ясно — заспівали скрипки..." А тут навіть сніги співають. Наслання, та й годі. Данило спиною притуляється до дикої груші, що тримає на собі з чистого срібла корону, знову зирить на присілок і знову посміхається. Певне, всі закохані отакі ііричмелені.
На іскристій підсиненій рівнині ожив якийсь клубок і, збиваючи снігову куряву, покотився, покотився до села. Ось він завмер, підріс, витягнувся — і став зайцем.
"Зголоднів, вуханю?" — і зайцеві посміхається Данило, ще й клапоть якоїсь дитячої казки пригадує.
Звірятко повело вухами, ніби почуло думки чоловіка, черкпуло обмерзлою лапкою об лапку, а потім втопило їх у сніг отак, наче вклонилось комусь, стрибнуло і знову стало рухливим клубком. То й котись до ожередів, що мають золоту розмову з місяцем і вітерцем. Та недалеко від з'їжі знову зупинилося, знову витягнулося, прислухаючись до села — до отієї музики, яку притихлими хвилями нахлюпував гучномовець, і побігло не до ожереду, а на музику. Дива, та й годі!
Коли Данило вийшов на шлях, тут між вербами негадано заколивалася якась висока кустрата постать. Щось вопа посла чи її несло?.. Та це ж старець з навхресними торбами. Звідки ти взявся такий пізній? А йде, певне, здалеку, бо паморозь проросла на всьому оберемку вовни, з якої вибивалися тільки носище й очі.