— Не треба,— відповів Гонсалес,— це свій хлопець. Коли все буде зроблено, тоді й заплатить.
Домовилися про нову зустріч. Гонсалес запропонував пообідати позавтра в іспанському ресторані. А звідти можна буде податися додому до братів вартових.
— Першу ніч, хочеш, я теж там переночую,— запропонував він Рамберові.
Наступного дня Рамбер, піднімаючись до свого номера, зіткнувся на сходах із Тарру.
— Іду до Ріє,— мовив Тарру.— Хочете зі мною?
— Бачте, мені завжди чомусь здається, ніби я йому заважаю,— нерішуче озвався Рамбер.
— Навряд, він часто про вас згадує.
Журналіст задумався.
— Стривайте,— сказав він.— Якщо у вас надвечір, хай навіть зовсім пізно, випаде вільна хвилинка, краще приходьте обидва в бар, сюди, до готелю.
— Ну це вже залежатиме від нього і від чуми,— відповів Тарру.
Одначе об одинадцятій годині обидва — і Ріє, і Тарру — входили до вузького і тісного готельного бару. В маленькому приміщенні товклося душ із тридцять, чувся голосний гомін голосів. Обидва несамохіть зупинились на порозі — після могильної тиші зачумленого міста їх ніби оглушив цей гамір. Але вони одразу здогадалися, чому так гамірно — у барі ще подавали напої. Рамбер, який сидів на високому дзиґлику в далекому кутку перед стойкою, махав їм рукою. Вони підійшли, і Тарру спокійно відсунув убік якогось надто галасливого сусіду.
— Алкоголь вас не лякає?
— Ні, навпаки,— відповів Тарру.
Ріє втягував ніздрями гіркуватий запах зілля, що йшов від склянки. Розмова в такому гаморі не клеїлася, та й Рамбер, здавалося, цікавиться не ними, а питвом. Лікар так і не міг сказати, п'яний журналіст чи ще ні. За одним із двох столиків, що захарастили весь вільний простір тісного бару, сидів морський офіцер з двома дамами пообіч і розповідав якомусь червонолицьому череваню, четвертому в їхній компанії, про епідемію тифу в Каїрі.
— Табори! — повторював він.— Там влаштували для тубільців спеціальні табори, напнули намети, а довкола повиставляли військовий кордон, якому дано наказ стріляти в рідних, коли вони намагатимуться нишком передати хворому зілля від знахарки. Звичайно, захід, може, суворий, але слушний.
Про що говорили за другим столиком надто вичепурені молодики, второпати було годі — окремі й так нерозбірливі фрази губилися в рубаному ритмі "Saint James Infirmary" , що линув з програвача, піднесеного над головами клієнтів.
— Ну як, раді? — спитав Ріє, підносячи голос.
— Тепер уже скоро,— відповів Рамбер.— Може, навіть на цьому тижні.
— Шкода! — вигукнув Тарру.
— Чому шкода?
Тарру озирнувся на Ріє.
— Ну, знаєте, — мовив лікар.— Тарру вважає, що ви могли б бути корисним тут, і тому так говорить, але я особисто цілком розумію ваше бажання поїхати.
Тарру замовив ще по склянці. Рамбер скочив зі свого дзиґлика і вперше за цей вечір поглянув прямо в очі Тарру.
— А чим я можу бути корисним?
— Як то чим? — відповів Тарру, неквапливо беручи склянку.— Ну хоча б у наших санітарних дружинах.
Рамбер замислився і мовчки заліз на дзиґлика, обличчя його прибрало звичного для нього впертого й понурого виразу.
— Отже, по-вашому, від наших дружин ніякої користі? — спитав Тарру, ставлячи порожню склянку й пильно дивлячись на Рамбера.
— Звісно, користь є, і чимала,— відповів журналіст і теж випив.
Ріє помітив, що рука в нього тремтить. І подумав нишком: ага, Рамбер таки добре під мухою.
Назавтра, коли Рамбер удруге підійшов до іспанського ресторану, йому довелося пробиратися поміж стільців, поставлених просто на вулиці коло входу, їх повиносили з зали клієнти, щоб навтішатися золотаво-зеленим вечором, першим холодком після денної спеки. Палили вони якийсь надто їдючий тютюн. У самому ресторані було майже безлюдно. Рамбер обрав той самий далекий столик, за яким вони вперше зустрілися з Гонсалесом. Кельнерці він сказав, що чекає знайомого. Була дев'ятнадцята тридцять. Потроху ті, хто сидів зокола, поверталися до зали і вмощувалися за столиками. Кельнерки розносили страви, і під низьким склепінням ресторану лунко брязкотів посуд і стояв притлумлений гомін. А Рамбер усе чекав, хоча була двадцята. Нарешті засвітили світло. До його столика посідали нові відвідувачі. Рамбер теж замовив вечерю. І скінчив вечеряти о двадцятій тридцять, так і не дочекавшись ні Гонсалеса, ні братів вартових. Він закурив. Зала поволі порожніла. Надворі швидко споночіло. Теплий легіт із моря легенько торсав віконні завіси. О двадцять першій Рамбер помітив, що ресторан зовсім безлюдний, і кельнерка здивовано позирає на нього. Він заплатив і пішов. Навпроти ресторану була ще відчинена якась кав'ярня. Рамбер влаштувався біля шинкваса, звідки можна було бачити вхід до ресторану. О двадцять першій тридцять він подався до готелю, намагаючись зміркувати, як би знайти Гонсалеса, який не залишив йому адреси, і серце його скніло на думку, що доведеться починати все наново.
Саме в цю хвилину в пітьмі, прохромленій фарами санітарних машин, Рамбер раптом усвідомив — і згодом сам признався в цьому докторові Ріє,— що за весь той час ні разу не згадав про свою дружину, заклопотаний пошуками шпарки в глухих міських мурах, що відокремлювали їх одне від одного. Але тої хвилини, коли всі шляхи знов було йому відрізано, він раптом відчув, що саме вона була осереддям усіх його прагнень, і такий несподіваний біль пронизав його, що він стрімголов кинувся до готелю, аби тільки втекти від цього лютого опіку, від якого годі було сховатися і від якого нили скроні.
А проте назавтра з самого ранку він зайшов до Ріє спитати, як побачитися з Коттаром.
— Єдине, що мені лишається,— признався він,— це почати все наново.
— Приходьте завтра ввечері,— порадив Ріє,— Тарру попросив мене навіщось покликати Коттара. Він прийде о десятій. А ви завітайте о пів на одинадцяту.
Коли наступного дня Коттар з'явився до лікаря, Тарру і Ріє саме говорили про несподіваний випадок одужання, що стався в лазареті Ріє.
— Один із десяти. Пощастило чоловікові,— зауважив Тарру.
— Значить, у нього не чума була,— заявив Коттар.
Його квапливо запевнили, що саме чума й була.
— Та яка там чума, якщо він одужав! Ви не гірш за мене знаєте, що чума не милує.