Кристліб, схлипуючи, приєдналася до нього:
— O люба, мила дитино, прийди, прийди до нас! Ох, порятуй нас, порятуй, а то пан Чорнило вб'є нас, так само, як він убиває квітки і пташок!
— Яка чужа дитина? — вигукнув магістр. Але тієї миті дерева зашелестіли дужче, і серед того шелесту залунали сумні, розпачливі звуки, наче глухе, далеке бомкання дзвонів. У ясній хмарці, що спустилася донизу біля них, стало видно миле обличчя чужої дитини. [124]
Потім те обличчя проступило зовсім чітко, але дитина була невесела, заламувала ручки, і сльози, як блискучі перли, котилися в неї з очей по рожевих щічках.
— Ох, любі мої друзі, — сумно сказала дитина, — я більше не зможу прийти до вас... Ви мене ніколи більше не побачите... Прощайте! Прощайте! Гном Пепсер заволодів вами, о бідні діти, прощайте, прощайте!
І чужа дитина знялася високо в повітря. А за спинами в дітей залунало страхітливе гудіння і дзижчання. Магістр Чорнило перетворився у величезну бридку муху, а найгірше було те, що в нього лишилось людське обличчя і навіть якийсь одяг на тілі. Він повільно, важко знявся в повітря, мабуть, щоб догнати чужу дитину. Охоплені жахом, Фелікс і Кристліб побігли геть із лісу. Аж на лузі вони зважилися глянути вгору. Високо у хмарах вони помітили блискучу цятку, що ширяла й мерехтіла, як зірка.
— Це чужа дитина, — сказала Кристліб. Зірка ставала дедалі більша, і почулися якісь дивні звуки, наче хтось засурмив у сурму. Скоро вони побачили, що то була не зірка, а гарний птах із лискучим золотим пір'ям, який, вимахуючи могутніми крильми й голосно співаючи, спускався до лісу.
— О, — вигукнув Фелікс, — та це ж ватажок фазанів, він задзьобає на смерть магістра Чорнила! Ох, як добре, чужа дитина врятована, і ми також! Ходімо, Кристліб, швидко ходімо додому й розповімо татові, що сталося.
ЯК ПАН ФОН БРАКЕЛЬ ПРОГНАВ МАГІСТРА ЧОРНИЛА
Пан фон Бракель і пані фон Бракель сиділи вдвох перед дверима свого маленького дому й дивилися на вечірню — заграву, що почала вже заливати золотим сяйвом сині гори. Перед ними на столику стояла вечеря — глечик запахущого молока і хліб із маслом на тарілці.
— Не знаю, де так забарилися магістр Чорнило з дітьми, — сказав пан Бракель. — Спершу він зовсім не хотів іти до лісу, а тепер не йде додому. Взагалі він дуже дивний чоловік, і мені часом здається, що краще було б, якби він зовсім не приїздив до нас. Мені дуже не сподобалось, як він із самого початку підступно поколов дітям руки, і з його науки теж мало користі, бо він сипле якимись незрозумілими словами, плеще казна-які премудрості, а коли вийде надвір, то не вміє відрізнити липи від каштана. І взагалі він якийсь дурнуватий і нудний. Такого вчителя діти ніколи не шануватимуть.
— І я такої самої думки, як ти, — озвалася пані фон Бракель. — Я так раділа, що пан граф вирішив подбати про наших дітей, а тепер певна, що це треба було зробити якось інакше, краще, а не присилати на нашу голову магістра Чорнила. Я не знаю, як там із його наукою, але знаю, що цей чорний гладкий чоловічок на тоненьких ніжках дедалі дужче мені спротивлюється. А надто неприємно, що він такий страшний ласун, як побачить десь пиво або молоко, то ніколи не промине, щоб не випити його. А як помітить, що скринька з цукром відчинена, то враз суне туди руку і тягає цукор, [126] аж поки в нього перед носом не зачиниш її. Тоді він так дивно дзижчить і гуде, що аж моторошно стає.
Пан фон Бракель хотів ще щось сказати, коли це з-за беріз вибігли Фелікс і Кристліб.
— Ура, ура! — закричав Фелікс. — Ура! Ватажок фазанів задзьобав на смерть магістра Чорнила!
— Ох, мамо! — вигукнула Кристліб, насилу переводячи дух. — Пан магістр — зовсім не магістр, то король гномів Пепсер, а насправді — велика бридка муха в перуці, черевиках і панчохах!
Батьки вражено дивилися на розпашілих дітей, а ті схвильовано, одне поперед одного розповідали про чужу дитину, її матір, королеву фей, про короля гномів Пепсера і про боротьбу з ним ватажка фазанів.
— Що за нісенітницю ви собі вроїли? Чи це вам приснилося, чи що з вами сталось? — раз по раз питав їх фон Бракель.
Але діти вперто запевняли, що так воно й було, як вони розповіли, що бридкий Пепсер, який удає з себе магістра Чорнила, лежить мертвий у лісі. Пані фон Бракель сплеснула в долоні й сумно мовила:
— Ох, діти, діти, що з вас буде, як вам такі страшні дурниці лізуть у голову і вас не можна переконати, що все це химери!
Але пан фон Бракель задумався і споважнів.
— Феліксе, — сказав він нарешті, — ти вже великий хлопець, і я можу тобі сказати, що й мене магістр Чорнило від самого початку дуже дивував. Авжеж, мені часто здавалося, що з ним не все гаразд і він зовсім не такий, як інші вчителі. Скажу навіть більше: ми з матір'ю [127] обоє незадоволені паном Чорнилом, а надто мати, бо він великий ласун, жодних солодощів не мине, та ще й прикро дзижчить і гуде, тому він, мабуть, довго в нас не затримається. А тепер, синку, добре подумай. Даймо, що така погань, як гноми, справді є на світі, але чи може пан магістр бути мухою?
Фелікс поважно глянув батькові в лице ясними синіми очима.
Пан фон Бракель ще раз спитав його:
— Скажи, хлопче! Може пан магістр бути мухою?
І тоді Фелікс відповів:
— Я ніколи не думав про таке і, мабуть, не повірив би, що це правда, якби мені не сказала цього чужа дитина і якби я на власні очі не побачив, що Пепсер — гидотна муха і тільки вдає з себе магістра Чорнила. А тепер скажіть ви, тату, — повів далі він, коли пан фон Бракель мовчки похитав головою, наче з подиву не знав, що й відповісти, — хіба пан Чорнило колись не признався вам сам, що він муха? Я ж чув, як він казав вам ось тут, перед дверима, що в школі був прудкий, як муха. Ну, а якщо хтось був мухою, то, по-моєму, і лишиться нею. І мама он каже, що пан учитель великий ласун і нічого солодкого не мине. Тату, а хіба ж мухи не такі самі? І вічно він дзижчить і гуде, як муха.
. — Краще мовчи, — сердито сказав пан фон Бракель. — Хай собі пан Чорнило буде, ким хоче, але що його ватажок фазанів не задзьобав на смерть, то я сам бачу, бо он він іде з лісу!
Почувши це, діти зойкнули і втекли до хати. З-за беріз справді з'явився вчитель, але він наче здурів. Очі в нього блищали, перука розкуйовдилась, [128] він щось страхітливо гув та дзижчав і, стрибаючи то в один бік, то в другий, бився об дерева головою, аж тріщало. Надійшовши ближче, він зразу ж кинувся у глечик з молоком. Молоко розхлюпалося, і він почав хлебтати його, бридко сьорбаючи й плямкаючи.