Поліційна машина швидкої допомоги приїхала до скелі запізно. Зрештою, ця машина ніколи й нікуди не прибуває вчасно, але тепер це відчувалося особливо, адже було далеко за північ, і ніхто навіть уявити собі не міг, що колись настане новий день, бо і море внизу, що набігало на темний берег, і холодний солоний вітер з Тихого океану, і туман, який затягнув небо і погасив зорі, мовби промовляли: "Так було тут завжди, і людина тут довго витримати не здатна". Тому людям, що приїхали до скелі на кількох автомобілях з увімкнутими фарами і засвіченими ліхтарями, усе навколо видавалося якимось нереальним, примарним. Так, ніби їх затисло між давно забутим присмерком і світанком, який важко було уявити.
Тендітний предмет, що звисав з дерева, погойдуючись на холодному солоному вітрі, тільки посилював це відчуття.
Тендітний предмет виявився дівчиною років дев'ятнадцяти в легкій зеленій вечірній сукні; пальто й туфлі, вона, певно, загубила десь раніше цієї холодної ночі. Дівчина прийшла з мотузкою до цих скель, знайшла гілляку над урвищем, зробила зашморг і повісилась, віддавши себе на поталу вітру. Гілляка тихо рипіла, аж поки приїхала поліція, а за нею швидка допомога, і дівчину зняли з дерева й поклали на землю.
Телефонний дзвоник пролунав десь опівночі: незнайомий сповістив про повішену, швидко поклав трубку і більш не дзвонив.
Тепер же, через кілька годин після того дзвоника, все можливе було зроблено, полісмени закінчили свою справу і поїхали, залишилась тільки швидка допомога і санітари, які мали відвезти тіло до моргу.
Біля накритого трупа стояли троє: Карлсон, який уже тридцять років мав справу з такими випадками, Морено — водій з десятирічним стажем — і Леттінг, новачок, що всього кілька тижнів тому влаштувався на цю роботу. Саме він стояв тепер на краю скелі, з мотузкою в руці, не в змозі відірвати погляд від тієї гілляки. Ззаду підійшов Карлсон.
— Яке місце... Як тут страшно, мабуть, помирати...— сказав Леттінг, зачувши його кроки.
— Помирати страшно в будь-якому місці,— мовив Карлсон.— Ходімо, хлопче.
Леттінг не ворухнувся. Простяг руку, торкнувся дерева. Карлсон пробурмотів щось і похитав головою.
— Дивись, дивись. Постарайся запам'ятати все як слід.
— А чом би мені й не дивитись? — Леттінг рвучко обернувся і глянув у незворушне сіре обличчя старшого.— Ви маєте щось проти?
— Аніскілечки. Я теж колись був таким. Але з часом ти зрозумієш — таке краще не брати до серця. Добре їж, міцно спи, і зрештою ти навчишся швидко все забувати.
— А я не хочу забувати! — обурився Леттінг.— Лише кілька годин тому тут померла людина. Вона заслуговує...
— Вона, хлопче,— у минулому часі, а не в теперішньому.. Вона заслуговувала на краще до себе ставлення, проте не мала його. А тепер вона заслуговує на пристойний похорон. От і все, що ми можемо зробити. А зараз уже пізно й холодно. Ти можеш висловити всі ці свої думки й дорогою.
— На її місці могла б бути і ваша дочка,
— Цим ти мене не проймеш, хлопче. Вона не моя дочка — і це головне. І не твоя, хоч ти й потерпаєш за неї, мов її батько. Це просто дівчина років дев'ятнадцяти, без імені, без сумочки, без нічого. Мені жаль, що вона померла. Та хіба від цього щось зміниться?
— Змінилося б, якби ви казали це щиро.
— Кажу як умію, а зараз берися-но за ноші.
Леттінг підняв ноші з другого боку, але не рушив з місця, дивлячись на накрите тіло.
— Як це жахливо, бути такою молодою і покінчити з життям.
— Іноді,— озвався Карлсон з другого кінця,— мені теж усе набридає.
— Хай і так, але ж ви...— Леттінг затнувся.
— Говори вже, договорюй до кінця. Я, звісно, старий. Якщо хтось уріже дуба в п'ятдесят або шістдесят — це нормально. А якщо в дев'ятнадцять — усі плачуть. Отже, не приходь на мій похорон, хлопче, і не принось квітів.
— Я не мав цього на увазі,— промовив Леттінг.
— Ніхто не має на увазі, проте всі кажуть, але, на щастя, в мене шкіра, як в ігуани. Рушай!
Вони понесли ноші до машини, де Морено вже відчиняв дверці.
— Яка вона легенька,— мовив Леттінг.— Мов і не важить нічого.
— Це все ваше гультяйське життя, шмаркачі ви, молокососи.— Карлсон заліз у машину, і вони втягли ноші всередину.— Від неї тхне віскі. Ви думаєте, що можете пиячити, як футболісти, і при цьому не втрачати ваги. Чорт забирай, вона й дев'яносто фунтів не важить, якщо взагалі щось важить.
Леттінг поклав мотузку в машину.
— Цікаво, де вона її взяла?
— Це ж не отрута,— зауважив Морено.— Будь-хто може купити мотузку, не викликавши підозри. Ця схожа на вірьовку для блока. Можливо, вона була на пікніку на березі моря, погиркалася зі своїм хлопцем, витягла мотузку з його машини і вибрала собі оце місце...
Вони востаннє глянули на дерево над скелею і на гілляку, листям якої шелестів вітер. Карлсон вийшов з машини, обійшов її і сів спереду, поруч з Морено, а Леттінг увійшов ззаду і зачинив за собою дверцята.
Вони поїхали вниз, до берега, туди, де з гуркотом, хвиля за хвилею, море накочувалося на темний пісок. Деякий час вони їхали мовчки, і тільки світло від фар бігло попереду, ніби два привиди. Трохи згодом Леттінг сказав:
— Я знайду собі іншу роботу.
Морено засміявся.
— Не надовго ж тебе вистачило, хлопче. Я навіть об заклад побився, що так воно буде. Послухай-но доброї поради — лишайся. Другої такої роботи ти ніде не знайдеш. Скрізь — страшенна нудота. Певна річ, нам теж іноді набридає. Навіть мені. І тоді я кажу собі: все, пора кидати. Та кінець кінцем залишаюсь, і ось я досі тут.
— Ну залишайтеся собі. А з мене годі. Мені тут більше не цікаво. Я вдосталь набачився за останні тижні, але це вже остання крапля. Мене нудить від усього цього. Ба навіть гірше: мене нудить від вашої байдужості.
— Хто з нас байдужий?
— Ви обидва!
Морено голосно пирхнув.
— Дай-но закурити, Карлі.
Карлсон припалив дві сигарети й одну передав Морено. Той пустив дим і закліпав очима, ведучи машину понад розхвильованим морем.
— Ти вважаєш нас байдужими, бо ми не голосимо, не ридаємо і не втрачаємо душевної рівноваги...
— Можете не втрачати вашої рівноваги,— огризнувся ззаду Леттінг, сидячи біля накритого тіла.— Я просто хотів би поговорити з вами по-людському, хотів би, щоб ви подивились на це інакше, ніж той, хто приходить у крамницю різника. Якщо я коли-небудь стану таким, як ви,— байдужим, незворушним, товстошкурим і загрубілим...