Здаля прозорі звуки раю
Уже леліяли їм слух,
Як враз їм путь перетинає
З пекельної безодні дух.
Він весь, як вихор темнокрилий,
Як чорна блискавка сія,
І гордовито, певний сили,
Промовив він: "Вона моя!"
На груди ангела припала,
Ховаючи в молитві жах,
Тамари грішної душа,
їй долю зараз вирішали,
Знов перед нею він стояв.
Та, боже, хто б його пізнав?
Яким огнем йому горіли
Зіниці, грізно помутнілі!..
Така там лють... І край їй де?..
Смертельним холодом могили
Обличчя віяло бліде.
"Залиш її, примаро аду! —
Небесний гість йому сказав, —
Вже ти доволі сняткував;
Тут не твоя панує влада.
Суда жаданий час настав.
Вже їй чужі земні тривоги,
Як пута, що на ній були.
Для неї дні важкі пройшли,
Така безсмертна воля Бога!
Давно на неї ми чекали,
її душа була із тих,
Життя яких, як блиск світання,
В огні нестерпного стражддння,
Бажань нездійснених земних.
Рука творця їх струни ткала
З проміння іншого, ніж всіх.
Не для землі вони постали,
Й земля постала не для них!
Ціною муки заплатила
Вона за сумнівів одчай...
Вона страждала і любила —
Й відкрився для любові рай!"
І ангел строгими очима
На духа злобного зирнув,
Змахнув крильми він золотими
І в синім небі потонув.
І Демон, мукою розп'ятий,
Прокляв безумний порив свій,
Щоб, як завжди, в світах блукати
Самотньо й гордо, без відради,
І без любові, й без надій.
На схилі кам'янім гори,
Край Койшаурської долини,
Ще і до нашої пори
Старі підносяться руїни.
Про них страшні оповідання
Дітей лякають уночі...
Як привид, пам'ятник останній
Про днів казкових далечінь
Поміж гіллям дерев чорніє.
Внизу розкиданий аул,
Земля цвіте і зеленіє,
І гомону далекий гул
Доносить вітер. Каравани
Пливуть у даль, де синь лунка,
І, падаючи крізь тумани,
Вирує піною ріка.
Під грою сонця золотою
Своєю вічною весною
Радіє й тішиться земля,
Мов безтурботливе маля.
Та сумно в замку. Онімілий,
Він одслужив чергу свою,
Як дід, що пережив, похилий,
І любих друзів, і сім'ю.
Як ніч настане, в прохолоді
Незримі мешканці його
Святкують радісно свободу,
Дзижчать і бігають кругом.
В кутку павук нечутно лине,
Й пряде химерне павутиння;
Зелених ящірок сім'я
У сяйві на покрівлі грає,
І обережлива змія
Із тьми щілини виповзає
На плити ґанку: то за мить
Зів'ється в коло, то лежить
При світлі смугою тонкою,
Огнем лисніючи страшним,
Як меч на полі бойовім.
Вже зайвий мертвому герою!..
Так дико скрізь. Ніде сліда
Минулих днів: немов вода
Так довго, довго їх змивала.
І вже ніщо, ніщо кругом
Не нагадає про Гудала
І про любов дочки його!
Лиш церква на стрімкій вершині,
Де сплять вони у тишині,
Про дні минулі, давні дні
Між хмар нагадує й донині.
Біля старих її воріт
На варті чорною юрбою
Стоять граніти, вітру літ
їм не дає в снігах спокою,
І, замість броні бойової,
Покрив їм груди вічний лід.
Обвали виснуть, як загроза,
В снігів холодному цвіту,
Мов водоспади, що морозом
їх закувало на льоту.
І хуга там дозором бродить,
Здуває пил із стін старих,
То пісні довгої заводить,
То в тьмі гукає вартових;
Почувши в далині туманній
Про давній храм в тій стороні,
Зі сходу хмари лиш одні
Спішать на прощу караваном.
Та над мерців холодним сном
Ніхто не плаче вже давно,
їх стереже Казбек незмінно
В своїй одежі сніговій,
І вічним гомоном людина
їх не стривожить супокій.
1841