— Від сьогоднішньої гри залежатиме все: чемпіони наші хлопці чи ні.
— Абсолютно точно, — серйозно сказав Діжа.
— Нічиєї бути не може, — відмикаючи двері свого кабінету, вів далі Кошарний.
— Яка ж нічия? Тільки перемога!
— Заходь до мене, — сказав Кошарний. — Я, брат, сьогодні всю ніч не спав. Не можу — й усе.
— А я спав спокійно, — зупиняючись на порозі, так, щоб бути водночас у приймальні і в кабінеті, мовив Діжа.
— Ти віриш у перемогу?
— Завжди.
— Слухай, кинь! До чого тут завжди! Йдеться про сьогоднішнє змагання. Тут, брат, така історія: хто що сьогодні набере, з тим і козакуватиме далі. Кому очки, а кому нолики. А нолик круглий — на ньому ого-го як можна покотитись!
— Хтось сторонній міг би подумати, що тебе зовсім не обходить, будеш ти колись доктором архітектури чи ні.
— До чого тут доктор архітектури?
— Але щонайпалкішою твоєю мрією є — стати магістром футболістики, — казав, не слухаючи Кошарного, Діжа, і головний інженер тільки тепер збагнув, що той бере його на кпини.
— Без твоїх штучок, — застережливо підняв руку Кошарний. — Я тебе вже знаю.
— Кажуть, Турянчик хворий, і в захисті сьогодні гратиме Онуфрієнко.
— Давай, давай, коти до своєї Тані, я повинен підготуватися до засідання. Понаписували тут чортзна-що. Ти ж перший понаписував. Розбирай тепер.
— А ти не розбирай. Жюрі розбереться.
— Я теж — жюрі. Відповідальний секретар.
— Так не хочеш стати магістром футболістики?
— Товаришу Діжа, зачиніть з того боку двері! Наказую вам як головний інженер.
— Ще не настав службовий час, отже, я маю право трактувати вас просто як рядового громадянина, товаришу Кошарний.
— Іди, іди, не заважай, — перейшов знов на мирний тон Кошарний. — Ти тільки глянь на оці папки. Все це треба доповісти жюрі і так далі.
Діжа ніяк не сходив з порога.
— Дивлюся на твій кабінет і думаю, — сказав він, — думаю, що треба б у нашому інституті ще один відділ відкрити. Відділ архітектури меблів, чи що.
— Архітектури інтер’єра? — підказав Кошарний.
— Інтер’єр у нас означає тільки стіни та двері, а тут ідеться про обладнання. Навіть кабінет у тебе. Ну що це за кабінет. Ти тільки глянь.
— Слухай, ти навмисне мене вирішив дратувати?
— Коли дратують, то завжди навмисне.
— Ну, то витрушуйся з кабінету, а то я почну з тобою говорити серйозно.
— Ох, важко нашим буде грати без Турянчика, — вдавано позіхнув Діжа.
— Виграють і без Турянчика, коти, коти звідси! Анархіст чортів! — додав Кошарний, коли Діжа, нарешті, зачинив за собою двері. — Витягли ми його на свою голову з того Запоріжжя.
День псувався з самого початку. Не було вже урочистості, не було відповідного настрою. Розмови про футбол доречні в звичайні дні, але сьогодні... Квіти! — раптом сполошився Кошарний. Він визирнув з кабінету, спитав Таню: "Квіти в кабінеті Василя Васильовича є?"
— Які квіти? — не зрозуміла Таня.
— Які, які! Звичайні, київські, з торговельної мережі.
— В торговельній мережі тільки горщечки з примулами, — втрутився Діжа.
— Вас не питають! Таню, ви приготували квіти?
— Ніхто мені не сказав.
— Можна було б догадатися.
— Не при моїй зарплаті.
— Ах, вічно ця зарплата! Ось гроші, пошліть негайно шофера на ринок, хай купить у квітникарок.
— Що ж купувати?
— Троянди! Червоні троянди. Не рожеві, а червоні.
— Символ перемоги, — втрутився Діжа, який знов осідлав диван і простяг свої ноги мало не на половину приймальні.
— Так, сьогодні в нас велика перемога! — не здавався Кошарний.
— Ще нема.
— Буде! Вас це задовольняє?
— Цілком.
— Радий за вас.
— Дякую, — галантно вклонився Діжа.
Таня подріботіла вниз по сходах.
РОЗМОВА, ЯКОЇ НЕ ВДАЛОСЯ ПІДСЛУХАТИ
Їй часто снився той самий сон. Клепають коси. Косарі клепають коси. Дзвінко, з пристуком, з протягом. Пахне сіном, десь у не скошених ще травах пиляє свою одвічну дошку (пиляти тобі — не перепиляти!) деркач, а косарі, молоді, жилаві, потемнілими від зосередженості очима вп’ялися у вузькі смужки сизо-білої сталі, що лежать на бабках, і вибивають молотками, як праниками: "Тук-стук-стук", "цок-цок-цок". А потім мантачать: "С-с-с", "ш-ш-ш". І в неї в суглобах рук — такий біль, як звук від мантачки. Напливає і відпливає. І мовби перетинає серце навпіл, а потім стуляє його... І знов ріже тонким, довгим, гострим-прегострим "с-с-с"...
Ревматизм. Задавнений, невиліковний, найстаріша з людських хвороб, найпростіша і найскладніша водночас хвороба — супутниця тяжкої праці.
Все життя Ганна Сергіївна працювала в пральні на вулиці Артема. Починала ще тоді, коли все робили руками, коли кружляли в тридцятивідерних баліях цілі центнери мокрої білизни. Бачила прихід машин, розумних, дотепних, машин пральних, прасувальних, сушильних, вдома вже мала пральну машину ризького заводу, але однаково боліли їй руки, і часто вночі прокидалася від нестачі повітря в грудях, все здавалося, що давить її важка сіра пара, бурхає їй просто в легені, палить і отруює там геть усе. Могутні вентилятори гули під стелею в низькому приміщенні старенької пральні, в закритих наглухо сушильних камерах відбувався таємничий процес перетворення куп мокрих, знеформлених ганчірок на білосніжні сухі, аж лопотять, простирадла, пошивки, сорочки, рушники. З-під прасувальної машини цілими пакетами вилітали виглянцьовані до рипу скатертини й чоловічі сорочки (наймодніші білі, завжди модні, а останнім часом особливо), у велетенських чанах механічні руки вміло робили велику справу очищення від бруду всього, що поступило до пральні. Прачки, в білих халатах, у білих косиночках, неквапні й спокійні, походжали-поміж машин і тільки скеровували їхні дії, та однаково це маленьке міське чистилище все-таки нагадувало й досі своєрідне штучне пекло, бо з чанів клекотіло й розвіювало по пральні міазми їдких лугів, з сушильних камер коли їх відкривали, било пругкими струменями неймовірно гарячого повітря, з-під прасів отруйними цівками виприскували перетворені на невидимі субстанції залишки усіх тих відбілювачів, знежирювальників, пом’якшувачів води і інших штучних творив, які закладаються в чани разом з білизною і мандрують разом з нею до праса, по дорозі поступово зникаючи, вивітрюючись, абсорбуючись всезмиваючою водою, пожадливими вентиляторами і... людськими легенями. І хоч які повноводні ріки протікали крізь пральню щодоби, хоч як гуркотіли вентилятори, на долю тих, хто там перебував, ще лишалося чимало.