Тинявся якийсь молодик, тримаючи кінчиками пальців дві жовті-прежовті мочені груші за довгі хвостики, видно, з тих, що вивчають життя народу. Пішов до молдаван-винарів, а звідти поринув у ряди вже без груш...
Жінки з величезними плетеними кошиками, з яких виглядали плити мороженої риби, ходили понад рибними прилавками й казали одна одній захоплено:
— А канбали!..
— Е, я її противлю. Таке однооке — чортій-що. Я ось хека нагатила кошик, на тиждень буде смажити...
Стояв інвалід на милицях, обвішаних мишоловками, і припрошував неголосно:
— Купуйте мишоловки, кому треба, залізні, вічні мишоловки!
А в найглухішому кутку базару, де завжди походжають старенькі в'язальниці й продають з-під поли в'язані дитячі шапочки, шкарпетки, рукавички тощо, де гендлюють усякими недоносками, хвацько, весело гукали:
— К-хому, протез-два-п'ятдесят! Ну?! Нак-кидайсь!
Я пішов на цей голос. Чого-чого, а такого товару мені на руках ще не доводилось зустрічати. Протезом торгував червонощокий чоловічок на дерев'яній ступці. В нього були швидкі й трохи нахабні очі.
— К-хому протез? — питався він і дивився в очі перехожим з відвертим викликом.
— А який же з нього толк? — підступивсь я.
— Який?І — здивувався дядько.— А ось, ось, ось! — Він швидко перебирав тремтячими пальцями новенькі ремінці з нікельованими застібками.— Це що, не товар, скажеш? Найкращий рант, якщо ти в цьому ділі тямиш.
— Випити хочеться? — спитав я прямо.
— Хочеться,— з не меншою прямотою одказав він і затис протез під пахвою.— Пригостиш?
— Пригощу.
— Тоді ходімо, я знаю одну контору, тут недалеко.— І вже йшов поперед мене, веселенько постукуючи ступкою.— Ти що, теж учора перебрав? Ха-ха! Я ж бачу, що очі з димком!
"Кляте вино,— подумав я.— Та ще з ким випите!" А йому сказав:
— Перебрав.
— Ну так я і знав! — зрадів він.
Я вже помічав, що найгіркіші п'яниці дуже радіють, коли бачать, що й "культурні" випивають нарівні з ними. Це схоже на побратимство людей. Якось, бувши в лікарні, я помітив, як здружуються люди, що перенесли однакові операції, чи хворі на однакову хворобу. Це — те саме, тільки в іншому варіанті.
У смердючій забігайлівці нам налили п'ятдесят і двісті, причому "товариш" мій образився, що я взяв собі менше, і навіть долив мені грамів п'ять із суто компанійської солідарності... Коли ми випили й закусили пиріжками з капустою, які пеклися, певно, тижнів два тому, я сказав йому:
— Оце похмелилися і йдіть додому. Не продавайте протез, він вам самому здасться. І потім, незручно: ідуть люди, дивляться й думають, що не скрута вас привела з цим товаром на торг, а чарка.
— Правильно, друг! Чарка. Ну ти не думай, я не з тих, що алкаші. Ні-ні. Повір. Віриш? — Він уже сп'янів. Умить. Але я сказав:
— Вірю, друг. На все краще.— І пішов, упевнений, що він вернеться назад.
Коли я вже скупився і шукав лише квіти, то знову почув з глухого кутка базару:.
— К-хому-протез-два-п'ятдесят! Ану не штовхаться! По черзі підходь!..
І так зі мною завжди: хочу як краще, а виходить на гірше... У квітковому ряду зустрівся мені Степан Очеретько. Він вимахував довгими тонкими руками й казав тітці, що торгувала сон-квітами:
— Ну, як-таки так, тіточко, трави травою, а ви півкарбованця гнете! Бога побійтеся!
— Всі квіти — трава, незворушно одказувала йому тітка, видно, з приміських, бо сільські жінки м'якші, жартівливіші й поступливіші,— А богом ти мене по лякай, його вже давно немає.
Я поторкав Степана за плече й сказав, сміючись:
— Ходімо далі. Ця тітка з того поріддя, що торгувало колись Ісусовим волоссям.
Степан мені зрадів, обняв, як завжди розчулено, а квіткарка сказала:
— Нахали!
Ми зареготіли їй у відповідь, купили в якогось хлопчика з сором'язливими очима пролісків — ах, як вони пахли талим снігом і вологістю березового кореня! — і рушили шукати Степанові путящої картоплі. Я повів його до знайомого діда, який торгував "елою з Остра". Так я його й прозвав, бо всякому, хто допитувався, яка в нього картопля, старий одказував, необразливо посміхаючись: "А ви покуштуйте.— І вже серйозно, навіть дещо звисока, додавав: — Ела з Остра!"
Біля старого ми застали чергу і якогось дивака, зодягненого, незважаючи на раннє весняне сонечко, по-зимовому, в модній шапці з козирком і з не менш модним великим портфелем у руці. Він утирав піт і дуже голосно гнівався:
— Що за чортів батько! Оббігав увесь базар — ні в кого немає підходящої картоплі! А чому? Розледачіли селяни, роз'їлися, у карти грають, самогон жлуктять, телевізори дивляться... Безобразія! Оце у вас, хазяїн, нічого, по-моєму. Чи як?
— Нічого,— мирненько відказав старий, помовчав, накладаючи картоплю на ваги, і закінчив: — Тільки якби я, товаришок, зав'язався галстуком та взяв у руки оте, що ви носите,— він кивнув на великий портфель,— то й мене б тут не було...
В черзі засміялися, а "товаришок" перестав утирати піт, зніяковів і проказав:
— А ви, дядьку, бачу, із тих, що за словом у кишеню не лізуть.
— Е, синок,— мовив старий, не зводячи на нього очей,— якби я за кожним словом у кишеню ліз, то вже б давно кишені пообривав к лихій мамі...
Ми з Степаном весело переморгнулися, бо вже говорили колись про те, як влучно і просто вміють дядьки приборкувати зухвалих розумак.
Потім іще ходили по базару, з ряду в ряд, просто тинялися, і Степан розповів мені черговий свій сон:
— Такий печальний сон, ти знаєш... Наче прокидаюсь я, в кімнаті повно сонця, а по підлозі повзає величезний краб і ріже своїми клешнями новий мій плащ "болонью". Отако: клац, клац, клац — тільки клапті летять... А я лежу, дивлюся, й так мені шкода того плаща, що аж заплакав! Прокидаюся, висить мій плащ цілий-цілісінький. То так зраділося... А це думаю: чи не зріжуть мені прогресивку?
Я втішив його, що цього не станеться, бо знав, що він трудяга, і ніколи не було такого, щоб він чогось не доробив навіть за інших — така в нього вдача.
Тоді я розповів йому про свою бесіду з Калінкіним.
Степан тихо посміявся й спитав:
— Як ти думаєш, принесе чи не принесе?
— Принести, може, й не принесе, а прислать не забариться. Адже діватися йому нікуди. Тут, як то кажуть, хоч круть-верть, хоч верть-круть. Треба ж провчити хоч одного пройдисвіта! І потім ще одне. Я ніколи не забуваю свого приниження, і не вибачаю тим, хто змусив мене до цього. Це, знаєш, той камінь Сізіфа, який я котитиму все своє життя.