— Ти чого до Ласуна внадився? — запитував Легкоступ. — Що ти в ньому побачив?
— Й сам не знаю, — відказував Дениско, не в змозі пояснити, звідки в нього взялась приязнь до цього старого коня.
— Гм… — вилітало глибоке з горла в Лавріна, й він підходив до одноокого Ласуна й гладив його по шиї. Кінь слухав ті пестощі спокійно, не кліпнувши своїм живим оком. Раптово Лаврін хижів із лиця, рвучко замахувався, наче й справді хотів ударити коня. Проте Ласун не боявся тих погроз, він тільки неквапно підводив морду й тужливо-спокійним поглядом втуплювався в Лавріна. А той говорив із якимось дивним захопленням: — Ти бач, не боїться, хороба! Колись не боявся, й тепер не боїться! Так, наче він і досі жеребець, наче він і досі дурний од своєї молодості!
Дениско мимоволі всміхався від тієї Лаврінової балаканини й сповнювався ще більшої приязні до важкуватого, з драбинястими ребрами під обвислою шкурою Ласуна. Бо вже багато наслухався про нього від конюха й від інших людей.
— Геть зовсім здав Ласун, — розказував Легкоступ. — Ти знаєш, який із нього був жеребчик? Літає — і все, гасає — і все, ти його не зловиш, не спиниш. Я ще пам’ятаю його матір: як наші наступали, то її, скалічену, лишили в селі. А вона оклигала, й хоч толку великого з неї не було, але ж, дивись, привела оцього Ласуна… Було не лоша, а кара божа… Як я сів уперше на нього, то думав, живим із нього не злізу… Що, тепер важко повірити?
Дениско лише стенав плечима — може, йому вірилося в те, що Ласун колись був буйним конем, а може, й ні.
Легкоступ сміявся:
— Одного разу, пригадую, запрягли його в грабарку. Вже й забув, хто запріг, а тільки як почав Ласун гасати по селу, то від тієї грабарки скоро вже й коліс не могли позбирати. Там тобі валяється обід, а там — шпиці… Звір страшний був! Що, не віриш?
Дениско таки починав вірити. Й тієї любові, що почував у грудях до Ласуна, більшало й більшало.
Лаврін довго не хотів признаватись, де ж це Ласун позбувся свого ока. Хоч і балакучий, завжди кортить потеревенити, а от про око не хотів розповідати. Й лише одного разу вирвалося в нього:
— То він од мене тікав так… Ну, як сказився… Табун саме коло лісу пасся, а тут до мене бригадир підскочив: дай гарного коня, треба в район гайнути… Ну, я йому Ласуна захотів дати. А Ласун тоді ще не дуже й звик ходити під сідлом. Що бригадир на нього сяде, то Ласун скине. Ну, дав я бригадирові спокійнішого, був у нас такий яблукастий, прудконогий, а сам собі думаю про Ласуна: ну, я тобі зараз покажу, ти в мене зараз погарцюєш. Ну й сів на нього, ну й почав на ньому гасати. З нього мило шматтям падає, а я йому п’яти в боки, і батожарою, батожарою його… Ну, а він, либонь, утямив, що мене злість узяла — і його теж злість узяла. Він і показав себе. Там річечка тече коло лісу, то він у ту річечку, хотів мене скинути. Ну, й не скинув, бо хіба я йому що? То він у ліс, а в лісі раз дибки, другий раз, а потім ще. І як крутнув мордякою, то ока як не було — видрав собі сухою галузиною. Я вже сам із нього звалився, бо хіба ж не злякаєшся, а за ним тільки залопотіло. Може, зопалу й не вчув, що поранився. То я потім подався навздогін за ним. Вийшов на галяву, а він, бачу, стоїть і вже не тікає від мене. Стоїть і плаче: з одного ока сльози біжать, а з другого кров. Спершу я боявся й підійти до нього — знав Ласуна, який він скажений, але ж і підійти треба, може, чимось іще зарадиш… Але як ти зарадиш, коли ока нема, тільки рана…
Дениско любив одноокого коня все більше. Навіть норовистий Булька, що гасав по господарству, не викликав Денискового захоплення, хоч усім здавався він конем і масті гарної, й крові гарячої. Бо хоч той Булька й носився отак, але ж і гонор свій одразу втрачав, як тільки чув на собі віжки або ж вловлював посвист батога.
Одного разу батько мав привезти трохи торфу з рудки, то він узяв у колгоспі Ласуна. Як Дениско зрадів! Гордо й щасливо сидів на грабарочці, тільки віжками посмикував, боячись і замахнутись на Ласуна. Все йому здавалося, що Ласун і ступає якось наче не так, як інші коні, й позирає на нього, Дениска, своїм живим оком розумніше й наче аж докірливо.
І малому Денискові було соромно, що оце він зараз їде на возі, в який запряжено Ласуна, й що в руках він тримає батога, яким може вдарити. Хотілося встати і йти пішки, бо це ж, мабуть, Ласун образиться на Дениска, а хлопцеві ой як не хотілося сваритися зі старим однооким конем!
Йому навіть здавалось, що Ласун розуміє людську розмову, а тому хлопець і боявся розмовляти, а коли вже говорив щось, то намагався не ображати коня. Наприклад, запитував:
— А коні розуміють одне одного?
Й пильно поглядав на Ласуна. А якщо кінь при тому ще махне хвостом, ніби стверджує, що зрозумів Денискове запитання, то Денискові геть і зовсім мулько на душі ставало.
— А коні розуміють людей? — ще пильніше позирав на Ласуна.
Коли приїхали на рудку, батько випріг Ласуна, щоб попасся між копанками, а сам узявся накладати торф на воза. Дениско помагав батькові, а потім до Ласуна подався. То йому кущик дикого щавлю вирве, то мишійки з-над дороги принесе, щоб Ласун закропився смачною пашею. Ласун не відмовлявся, з’їдав усе те з Денискових рук, а для хлопця більшої радості не могло бути.
Потім вони повертались назад. Ласунові було важко тягти по луговинню, він міцно впирався, натягуючи посторонки, а віз сухо повискував і ледве-ледве посувався. Денискові від того маркітно ставало на душі, наче то йому самому так важко. Непомітно від батька зняв із воза один кусок торфу й викинув у траву. А коли хотів викинути другий, то батько побачив.
— Е-е, хлопче, — сказав, — це ж навіщо ти паливом розкидаєшся?
Дениско пек-мек, а до ладу й слова не може сказати.
— А чи його в нас так багато?
— Багато?
Денискові геть зовсім зле стало, він ладен був крізь землю провалитись. Хіба поясниш батькові, що знімав торф, аби Ласунові легше було везти?
Вибрались на дорогу, тепер колеса рипіли не так натужно, й Ласун пішов хоч і не прудкіше, зате веселіше. Й Дениско повеселішав, і все позирав у живе Ласунове око, наче хотів зауважити там крихту тями і вдячності.