Дівчина взяла гілку, і видно було, що вона рада.
— Господи, як же пахне!
І тоді той, котрий був при ній, поплескав Митра-ча по щоці:
— А ти бистрий козак,— сказав він і ще раз поплескав Митрача по плечу.
Малий не стямився, а вже скинув ту руку геть зі свого плеча, і його аж поривало гукнути щось погане, гидке, негарне, чи вдарити, чи якось інакше оборонитись, бо він здавався самому собі знеславленим, ос-мішеним і тим поспіхом, з котрим кинувся добувати цвіт, і тою похвалою; однак нічого не вчинив, бо межи ними обома стала Журахівська і затулила того — того, котрий не вмів би добути цвіту, вона прикрила його і подивилась на Митрача і знову сказала:
— Гарно пахне! Правда, що гарно, малий?
— Огида,— сказав малий Митрач,— то чиста огида, мене з того нудить,— сказав Митрач і пішов собі геть, бо не міг же він повернутись до хлопців, вони бачили, як той поплескав його по пдечу. Хлопець думав, що всі стануть сміятись,— і хлопці, і Журахів-ська, але сміху не чув, тільки муляли їхні погляди, і тоді він зміркував, що хлопцям голови туманяться від заздрості, що вони всі ладні були б лізти по цвіт для Журахівської, хоч би їх потому й плескали по щоці.
Відтоді Митрач тікав, як тільки звіддалік бачив ту п'янку циганську ходу з легким подзенькуванням неіснуючих браслетів, йому й на думку не спадало, що не було сенсу тікати, бо ж вона, певно, й не впізнала б його зовсім...
Дівчина ходила від столика до столика — доки Митрач допивав каву,— витираючи кожен досуха, хоча й витирати не було чого, вона не мовила ні слова, мабуть, зібралось їй на повагу до Митрачевої двадцятирічної відсутності в місті.
— Скажіть, як вас зовуть?— допитувався офіціантки Митрачів попутник, приставши, нарешті, на сардельки з гірчицею й пивом.— Не Ліда? Я знав колись одну Ліду, вона їздила на велосипеді...
— Не заважайте. Не заважайте мені працювати,— втомлено просила офіціантка, відкорковуючи пляшку.
Митрач нехотя вловлював ту розмову, і вона дратувала його, бо він далі згадував, як врешті знайшов дім, де колись жила Журахівська, і ту акацію. Він стояв, дивився на дім, бачив фіранки на вікнах, червонястий дах, клапоть підталого снігу на ньому, а за штахетами раптом запримітив дівчинку, вона знайшла собі в садку вільну від снігу місцинку і топталась на ній, співаючи пісеньку, котру діти зазвичай пригадують лише навесні:
Десь тут була подоляночка, десь тут була молодесенька... Устань, устань, подоляночко..,
— Ви знаєте, кого називають занудою?— запитав Митрачів попутник, пережовуючи сардельку, і Митрач не відразу усвідомив, що то до нього.
— Ні.
Дівча запримітило його і знітилось, перестало співати пісеньку, а Митрачеві хотілось, аби пісенька звучала без кінця.
— ...Хто оповідає про своє життя, коли його питають — як поживаєш,— пояснював Митрачів попутник і сміявся, все ще пережовуючи сардельку.
— Може бути... Смачного!— побажав Митрач, встаючи і полишаючи свого попутника сам на сам із недоїденою сарделькою.
Поїзд саме спинився. Митрач запитав, чи довго стоятимуть,— йому сказали, що довго, бо чекають на роз'їзді стрічного поїзда, і Митрач вийшов з вагона. І відразу ступив у крихкий сніг, і рушив по снігу вздовж колії. Там, далі за колією, пнувся пагірок, він вигинав луковато тіні дерев, і тіні були синяві, як вузенькі містки над потоками. Всі тіні збігали вниз, на дно пагорка, де ще лежали найглибші, неторкані сонцем сніги.
Щось біле, тихе перейшло через Митрача наскрізь, мовби то не він ступав снігами, а оте біле соталося крізь нього, і сталося з ним щось дивне, чого не окреслиш словами, в що не тицьнеш пальцем — Митрачеві раптом здалось, що то продовження дитячої пісеньки...
А де її шукати, ту подоляночку?
Березова кора на молоденькому деревці виглядала ще білішою від снігу, так її вибілило сонце, а тонесенькі чорні березові пагінці одштовхували від себе вітер, і хоча достеменно зналось, що ті пагінці чорні, однак крізь чорінь просвічувалося зелене, листяно-зелене просвічувалося через чорне й щосили опиралось вітрові.
Митрач дивився на пагорок, побіля якого слалась дорога. Вона нагадувала стовбур величезної берези — сніг курився, і де-не-де дорогою чорніла земля. Стриміла вгору жовтава минулорічна бадилина — на неї боязко було стати ногою — чи й та бадилина не просвічує зеленим, як березове пагіння?
Сонце стояло високе й незахмарене, однак сніг не сліпив очей, блиск пом'якшувала синява тіней, народжена синявою неба. На небі, як незакінчене шитво, лежав чорно-синій ліс, і нитками й вузликами пнулись горою гілки. Над деревами здіймалося і падало гайвороння і, мабуть, гойдався гайворонячий зойк, та вітер відносив оте зайве, непотрібне кудись убік, нічого не було чутно, опріч співу старого, напівструхлявіло-го стовпа при колії.
Мовчали — й сніги, і вітер, і тіні, і стовбури беріз, аж ніби набубнявілі тривожним передчуттям веснін-ня,— а тільки старий, струхлявілий стовп при дорозі співав. Мовби й собі' на щось сподівався. Мовби взяв та й увібрав у себе всі довколишні голоси — і співав. Звук був такий, якби хто торкнувся рукою кількох клавішів, а потому натиснув на педаль, затримавши тон, і звук уже так і зостався — не гаснучи, не розгоряючись, і не хотів випручатись, замкнутий усередині спорохнявілого стовпа.
Митрач слухав ту музику, і вона йому мішалася з дитячою веснянкою, і відійшло геть усе — й надокучливе базікання прикрого попутника, і втома, і всяке бажання оповідати комусь уголос про дитячу веснянку. Наопак — десь внутрішньо він зрадів, що ані словом не обмовився про відвідини маленького містечка, і тішився, що трапився саме такий, а не інший попутник, бо це порятувало від розмови. Тепер він навіть думав, що добре б нічого не загубити, не втратити, аби все те — і п'янка циганська хода Журахів-ської, і кетяги акації, і веснянка — зосталось, не збуд-ніло, і гарно б то залишити для себе навічно або й ще надовше, і берегти, і не спускати з ока, як з талісмана, котрий рятує од злосливості, і од марнославства, і марнослів'я — не чужого, а свого власного,— і од зневаги, і од заздрощів рятує, і від зневіри насамперед.
А біле, синювате, тихе переходило через нього наскрізь і він хотів, аби воно тривало й трималося і не відходило ніколи.