Комуна наглядала за Конвентом, Єпіскопство наглядало за Комуною. Сімурден, людина пряма, ненавидів інтриги і порвав не одну таємничу нитку в руках Паша, якого Бернонвіль прозвав "чорною людиною". У Єпіскопстві Сімурден був потрібний усім. З ним радились Добсан і Моморо. Він розмовляв по-іспанському з Гюсманом, по-італійському з Піо, по-англійському з Артуром, по-фламандському з Перейра, по-німецькому з австрійцем Пролі, позашлюбним сином одного принца. Він був сполучною ланкою між цими різноманітними елементами. Звідси — непомітне, але сильне становище. Ебер[52] боявся його.
Сімурден мав за тих часів і серед тих трагічних груп могутність невблаганних. Це був праведник, що вважав себе за непогрішимого. Ніхто не бачив, щоб він плакав. Це була чеснота недосяжна й крижана. Цей чоловік був страшний у своїй справедливості.
Для священика в революції немає середини. Священик міг узяти участь в цих грандіозних, бурхливих подіях з мотивів або найнижчих, або найвищих; він мав бути або підлим, або великим. Сімурден був людиною великою, але ця велич була ніби замкнена в собі, непривітна і недосяжна, оточена безоднями. Так страшна чистота притаманна високим кручам.
Сімурден був зовні звичайною людиною. Одягався абияк, мав вигляд бідняка. Замолоду ходив з тонзурою, постарівши, облисів. Рештки волосся були сиві. Лоб у нього був широкий і, як на уважного спостерігача, незвичайний. Говорив Сімурден різко, палко й урочисто, уривчастим, рішучим голосом. Рот у нього був якийсь сумний, мав гіркий вираз, а погляд — ясний і глибокий; все обличчя виражало дивне, застигле обурення.
Такий був Сімурден.
Ніхто тепер не знає його імені. В історії бувають такі величні невідомі діячі.
III. КУТОЧОК, ЩО НЕ ПОТРАПИВ У СТІКС
Чи був такий чоловік людиною? Служачи людству, чи міг він прихилитися серцем до окремих людей? Чи не занадто сильний мав він дух, щоб мати й серце? Чи могла ця всеосяжна любов, що поширювалася на всіх і все, приділити часточку для когось одного? Чи міг Сімурден любити? Ми відповімо: так.
Ще молодим, коли він учителював у домі майже принца, в нього був учень — син й спадкоємець цієї сім’ї, і він любив його. Любити дитину так легко. Чого не вибачиш дитині? Їй прощають те, що вона сеньйор, принц, король. Невинність її віку змушує забувати про злочини її роду. Слабість істоти змушує забувати про її походження. Вона така мала, що їй вибачають високе становище. Раб вибачає, що дитина його пан. Старий слуга негр обожнює біле хлопченя.
Сімурден полюбив свого учня. Невимовна привабливість дітей саме в тому, що дитині можна віддати всю свою любов. Вся любов, яка тільки була в Сімурдені, впала, коли можна так сказати, на цю дитину. Ця ніжна істота стала для цього приреченого на самотність серця немовби здобиччю. Він любив хлопця як батько, як брат, як друг, як творець. Це був його син по духу. Він не був його тілесним батьком, але вчителем, майстром, і душа хлопця була найкращим його витвором. З цього малого вельможі він зробив людину. Хто знає? Може, людину велику. Бо про це він мріяв. Без відома сім’ї — та хіба треба питати дозволу, щоб розвинути розум, волю й прямоту вдачі? — він передав молодому віконтові, своєму учневі, все те, чого досяг сам. Він йому прищепив страшний отруйний зародок своєї доброчесності, влив йому в жили свої переконання, свою совість, свої ідеали. У мозок аристократа він влив народну душу.
Розум живить інший розум. Є подібність між годувальницею, що дає дитині своє молоко, і вчителем, що дає їй свою мисль. Іноді вчитель більше батько, ніж батько, як годувальниця більше мати, ніж мати.
Саме таке глибоке духовне батьківство зв’язувало Сімурдена з його вихованцем. Самий вигляд цього хлопця розчулював його.
Треба сказати: заступити батька було легко, бо хлопець не мав його, був сирота. Його батько й мати померли, і піклувалися ним тільки сліпа бабуся та завжди відсутній двоюрідний дід. Бабуся незабаром померла. Дід, голова родини, військовий і вельможа, що служив при королівському дворі, уникав свого родинного замка, жив у Версалі, ходив у походи і лишав сироту самого у відлюдному замку. Отже, вчитель був справді вихователем у найширшому розумінні цього слова.
Слід ще додати: Сімурден знав свого учня мало не з народження. Хлопець, зовсім малям зоставшись сиротою, захворів на тяжку хворобу. Кілька днів життя його було в смертельній небезпеці. Сімурден доглядав його вдень і вночі. Лікар лікує, а пильний доглядач рятує хворого. Сімурден врятував дитину. Його учень мав завдячувати йому не тільки вихованням, освітою, знаннями, а й здоров’ям, життям. Тих, що нам усім зобов’язані, ми боготворимо. Сімурден боготворив цього хлопця.
Як водиться, життя розлучило їх. Виховання закінчилося, Сімурден мусив лишити хлопця, що став юнаком. З якою холодною несвідомою жорстокістю роблять ці розлуки! Як обурливо спокійно відсилають родини вихователя, що лишає в дитині свою думку, і годувальницю, що лишає в ній соки, своєї істоти! З Сімурденом розплатились і звільнили його. Він покинув вищий світ і повернувся в низи суспільства. Перегородка між вищими й нижчими знову замкнулася. Молодий вельможа, що й народився офіцером, а тепер зразу був призначений капітаном, поїхав у якийсь гарнізон. Скромний вихователь, що вже в глибині своєї душі був непокірним священиком, поспішив спуститися в той темний підвал церкви, який зветься нижчим духовенством. І Сімурден загубив з поля зору свого учня.
Настала революція.
Спогад про істоту, яку він зробив людиною, не переставав жевріти в ньому, заслонений, але не заглушений безмежністю суспільних подій.
Виліпити статую і вдихнути в неї життя — це добре. Виліпити душу і вдихнути в неї чесноту — це ще краще. Сімурден був Пігмаліоном людської душі.
Дух може мати дитя.
Цей його учень, цей хлопець, цей сирота був єдиною істотою, яку Сімурден любив на землі.
Але чи був цей чоловік вразливий навіть у такій прив’язаності?
Ми це побачимо далі.
КНИГА ДРУГА
ШИНОК НА ВУЛИЦІ ПАОН
І. МІНОС, ЕАК І РАДАМАНТ[53]
На вулиці Паон містився шинок, який звався кафе. В ньому була задня кімната, що стала нині історичною. Там іноді зустрічалися, по можливості таємно, люди такі могутні й такі відомі, що не зважувалися розмовляти між собою при сторонніх. Це тут 23 жовтня 1792 року Гора[54] й Жіронда обмінялися славнозвісним поцілунком. Це сюди Гара прийшов по вказівки (хоч він і заперечує це в своїх "Мемуарах") тієї фатальної ночі, коли він, випровадивши Клав’єра на вулицю Бон, спинив свою карету на Королівському мості, щоб послухати, як б’ють на сполох.