— Зроблено.
— І не асигнаціями.
— Зроблено.
— Золотом.
— Зроблено.
— І треба його гільйотинувати.
— Це буде зроблено.
— Ким?
— Вами.
— Мною?
— Так, вами. Комітет громадського порятунку надішле вас делегатом у Вандею з найширшими повноваженнями.
— Згода, — сказав Сімурден.
Робесп’єр був швидкий у виборі, — це якість справжнього державного діяча. Він узяв з папки, що лежала перед ним, бланк з надрукованим на ньому вгорі написом "Французька республіка, єдина й неподільна. Комітет громадського порятунку".
Сімурден продовжував:
— Так, я згоден. Страшний проти страшного. Лантенак лютий, і я буду таким. Війна на смерть з цим чоловіком. Я звільню від нього республіку, як бог допоможе.
Він спинився, потім додав:
— Я священик, я вірую в бога.
— Бог застарів, — сказав Дантон.
— Я вірую в бога, — сказав Сімурден спокійно,
Робесп’єру сподобалась його твердість, і він схвально, хоч і похмуро, кивнув головою.
Сімурден спитав:
— При кому я буду делегатом?
Робесп’єр відповів:
— При командувачі експедиційної колони, посланої проти Лантенака. Мушу тільки попередити — це аристократ.
Дантон скрикнув:
— От іще з чого хочеться сміятися! Аристократ? Ну, то що? Про аристократа можна сказати те ж, що й про священика. Коли він наш, він чудовий. Дворянство — забобон, і не слід перебільшувати його значення ні в той, ні в той бік. Скажіть, Робесп’єр, хіба Сен-Жюст не аристократ? Флорель де-Сен-Жюст, чорт забери! Анахарсіс Клоотс — барон. Наш друг Шарль Гесс, що не пропускає жодних зборів у Кордельєрів, князь і брат теперішнього ландграфа Гессен-Ротенбурга; Монто, близький друг Марата, — це ж маркіз де-Монто. В Революційному трибуналі є священик засідатель, Вілат, і другий засідатель — аристократ, Леруа, маркіз де-Монфлабер. Обоє люди надійні.
— Ви ще забули, — додав Робесп’єр, — голову Революційного трибуналу…
— Антонеля?
— Він же маркіз Антонель, — сказав Робесп’єр.
Дантон відповів:
— Дамп’єр, що загинув при Конде за республіку, аристократ, аристократ і Борепер, що застрелився, але не відкрив пруссакам ворота Вердена.
— Однак це не завадило Дантонові, — пробурчав Марат, — коли одного разу Кондорсе сказав: "Гракхи [79]були аристократи", — крикнути йому: "Всі аристократи зрадники, починаючи з Мірабо і кінчаючи тобою".
— Громадянине Дантон, громадянине Робесп’єр, — поважно заговорив Сімурден, — ви, може, й маєте рацію, довіряючи аристократам, але народ їм не довіряє, і він не помиляється. Коли священикові доручають наглядати за аристократом, відповідальність священика подвоюється, і треба, щоб священик був непохитний.
— Безперечно, — сказав Робесп’єр.
— І невблаганний, — додав Сімурден.
Робесп’єр відізвався:
— Добре сказано, громадянине Сімурден. Ви матимете справу з молодим чоловіком. Ви вдвоє старший за нього і зможете вплинути на нього. Треба ним керувати, але обережно. Він, здається, має військові здібності, всі донесення щодо цього сходяться. Його загін належить до складу корпусу, виділеного з рейнської армії для походу у Вандею. Цей чоловік недавно прибув з кордону, де показав себе хоробрим і розумним. Він прекрасно командує експедиційною колоною. Два тижні не дає передихнути старому маркізові де-Лантенаку, жене його перед собою. Він притисне його врешті до берега і скине в море. Лантенак має досвід і хитрість старого генерала, а він — завзяття молодого командира. Цей молодий чоловік мав вже ворогів, багато хто йому заздрить. Заздрить йому й генерал Лешель…
— Цей Лешель, — озвався Дантон, — хоче бути головним командувачем, та він годиться тільки для каламбури. "Треба Лешеля, щоб подолати Шаретта"[80]. Поки що Шаретт його б’є.
— А він не хоче, щоб хтось інший побив Лантенака, — продовжував Робесп’єр. — Усе лихо вандейської війни у цих суперництвах. Наші солдати — герої, та ними погано командують. Простий гусарський капітан Шерен входить з сурмачем в Самюр під звуки "Ça ira!". Він бере Самюр, міг би йти далі і взяти Шоле, але спиняється, бо не дістав наказа. Треба замінити все командування у Вандеї. Корпуси там ділять на дрібні загони, чим роз’єднують сили. Розкидана армія — це паралізована армія, це скеля, яку розбили і рознесли по каменю. В Парамейському таборі лишилися самі намети. Між Трег’є і Дінаном розставлено щось біля ста маленьких постів; там від них ніякої користі, а тимчасом з них можна б утворити цілу дивізію і прикрити все узбережжя. Лешель, підтриманий Парреном, оголює північний берег під тим приводом, що треба боронити південь, і дає англійцям доступ у Францію. План Лантенака такий: півмільйона повсталих селян і десант англійців у Францію. Молодий командувач експедиційної колони наступає на п’яти цьому Лантенакові, жене й б’є його без дозволу Лешеля, свого начальника, і Лешель шле на нього доноси. Думки про цього молодого чоловіка поділилися. Лешель вважає, що його треба розстріляти. А Прієр із Марни хоче зробити його генерал-ад’ютантом.
— Цей молодий чоловік, здається мені, має видатні здібності, — сказав Сімурден.
— Але має й хибу.
Це зауважив Марат.
— Яку? — спитав Сімурден.
— Милосердність, — відказав Марат. — Він твердий у бою і м’який після бою. Він схильний прощати, милувати, він заступається за монашок, рятує жінок і дівчат-аристократок, випускає полонених, дає волю священикам.
— Серйозна помилка, — пробурмотів Сімурден.
— Злочин, — кинув Марат.
— Іноді, — сказав Дантон.
— Часто, — поправив Робесп’єр.
— Майже завжди, — промовив Марат.
— Коли маєш справу з ворогами батьківщини — завжди, — сказав Сімурден.
Марат повернувся до Сімурдена:
— А що зробив би ти з республіканським командувачем, якби він випустив на волю командувача роялістського?
— Тоді я був би згоден з Лешелем — звелів би його розстріляти.
— Або гільйотинувати, — сказав Марат.
— На вибір, — промовив Сімурден.
Дантсн зареготав.
— Про мене однаково те й друге.
— Будь певен, що дістанеш те або друге, — буркнув Марат.
І погляд його, відірвавшись від Дантона, знову звернувся до Сімурдена.
— Отже, громадянине Сімурден, — якщо республіканський командувач схибить, ти звелиш йому відтяти голову?
— За двадцять чотири години.
— Гаразд, — сказав Марат, — я приєднуюсь до думки Робесп’єра. Треба послати громадянина Сімурдена комісаром Комітету громадського порятунку при командувачі експедиційної колони побережної армії. До речі, як його звати, того командувача?