Радуб, держачи шаблю в руці і стараючись роздивитися в цій темряві, яку ледве освітлював факел, повторив своє запитання:
— Я сам. Я сам-один. Скільки вас тут?
Не почувши відповіді, він рушив далі. Факел, перед тим як погаснути, яскраво спалахнув і освітив увесь зал.
Радуб побачив дзеркальце на стіні, підійшов до нього, поглянув на своє закривавлене обличчя й поранене вухо і сказав:
— Здорово розписали.
Потім він повернувся, здивовано бачачи порожній зал.
— Немає нікого! — скрикнув він. — Нікогісінько.
Він помітив повернутий камінь, отвір і сходи.
— А, розумію. Вони втекли. Заходьте, товариші, заходьте. Їх тут нема. Втекли. Намазали салом п’яти, дали драла. Ця клята стара башта має таємні проходи. Ось діра, крізь яку вони пролізли, каналії. Як тут покладеш край Піттові та Кобургові, коли тут такі штучки? Сам чорт прийшов їм на допомогу! Немає нікого!
Пролунав постріл з пістолета, куля зачепила його лікоть і вдарилася об мур.
— Але ні! Хтось є. Хто це послав мені такий ніжний привіт?
— Я, — відповів хрипкий голос.
Радуб придивився і побачив у півтемряві якусь постать. Це був Іманус.
— А! — крикнув Радуб. — Я маю одного. Інші втекли, але ти, голубчику, не втечеш.
— Ти так гадаєш? — відповів Іманус.
Радуб зробив один крок і спинився.
— Слухай, чоловіче, що лежиш на землі, хто ти такий?
— Я той, що лежить на землі і сміється з тих, які стоять.
— Що то в тебе в правій руці?
— Пістолет.
— А в лівій?
— Мої кишки.
— Я беру тебе в полон.
— Спробуй.
І Іманус, дихнувши останнім своїм подихом на сірчаний гніт, сконав.
Через кілька хвилин Говен та Сімурден і всі інші були в залі. Всі побачили отвір у стіні. Обшукали всі закутки. Обдивилися сходи: вони виводили в яр. Сумніву не було, обложені втекли через цей прохід. Підняли Імануса. Він був мертвий. Говен з ліхтарем у руці оглядав камінь, що відкрив прохід обложеним. Йому говорили колись про цей обертний камінь, але він теж вважав це за казку. Пильно розглядаючи камінь, він помітив щось написане олівцем. Присвітивши ліхтарем, він прочитав:
"До побачення, пане віконт.
Лантенак".
До нього підійшов Гешан. Погоня була, безумовно, марна, бо часу минуло чимало, за втікачів був увесь край, кущі, яр, зарості, жителі. Вони, безумовно, були вже досить далеко. Не було ніякого способу їх затримати. І весь Фужерський ліс являв собою суцільну схованку. Що робити? Все мало початися знову. Говен та Гешан ділилися своїм розчаруванням і своїми планами.
Сімурден, серйозний і замислений, слухав їх, не кажучи й слова.
— До речі, Гешан, — питав Говен, — а де драбина?
— Вона не прибула, командир.
— Але ж ви бачили віз, який охороняли жандарми.
Гешан відповів:
— На ній була не драбина.
— А що ж було на ній?
— Гільйотина, — сказав Сімурден.
XV. НЕ СЛІД КЛАСТИ В ОДНУ КИШЕНЮ ГОДИННИК І КЛЮЧ
Маркіз де-Лантенак був не так далеко, як вони гадали.
Він був недалеко і проте в цілковитій безпеці.
Він ішов слідом за Гальмало.
Сходи, якими вони з Гальмало спускалися слідом за іншими втікачами, кінчалися в яру під арками мосту вузьким склепінчастим проходом. Прохід виводив до глибокої природної розколини в грунті, що починалася в яру і кінчалася в лісі. Ця розколина так густо заросла кущами, що була зовсім невидима. Неможливо було впіймати в ній людину. Втікач, добравшись до розколини, міг тільки повзти в ній, як вуж. Вхід до таємного проходу на сходи так заріс терном, що будівники цього підземного проходу визнали за непотрібне прикривати його ще якось.
Маркізові лишалося тільки вийти. Йому не було потреби переодягатися. Від часу, коли він прибув до Бретані, він не скидав селянського одягу, почуваючи себе в ньому ще більшим паном.
Він тільки зняв свою шпагу разом з перев’яззю, на якій вона висіла.
Коли Гальмало та маркіз вийшли з проходу в щілину, п’ять інших втікачів, Гінуазо, Гуанар Золота Гілка, Паросток Кохання, Шатене та абат Тюрмо, були вже десь далі.
— А вони не барилися з утечею, — сказав Гальмало.
— Зроби так, як вони, — сказав маркіз.
— Монсеньйор хоче, щоб я його залишив?
— Безперечно. Я ж тобі вже сказав. Найкраще тікати самому. Там, де пройде один, не пройде двоє. Вкупі ми привертаємо увагу. Через тебе мене можуть упіймати, через мене — тебе.
— Монсеньйор знає цей край?
— Так.
— Монсеньйор призначив побачення біля каменя Говенів.
— Завтра, опівдні.
— Я буду там. Ми будемо.
Гальмало заговорив про інше.
— Ах, монсеньйор, коли я подумаю, що ми були з вами у чистому морі, були самі, і я хотів вас убити, не знаючи, що ви — мій сеньйор, а ви могли мені про це сказати і не сказали. Яка ви людина, монсеньйор!
Маркіз сказав замість відповіді:
— Англія. Немає іншого виходу. Треба, щоб англійці через два тижні були у Франції.
— Я повинен ще дати звіт, монсеньйор. Я виконав усі доручення.
— Ми говоритимемо про це завтра.
— Хай буде завтра, монсеньйор.
— До речі, ти не голодний?
— Можливо, монсеньйор. Я так поспішав, що не мав змоги сьогодні поїсти.
Маркіз витяг з кишені плитку шоколаду, переломив її надвоє, одну половину віддав Гальмало, а другу став їсти сам.
— Монсеньйор, — сказав Гальмало, — праворуч од вас яр, а ліворуч ліс.
— Гаразд. Залиш мене, іди.
Гальмало послухався. Він зник у темряві. Чулося шелестіння розсовуваних кущів, дедалі тихіше. Через кілька секунд важко було знайти його слід. Цей гай, поритий ярами, вкритий непрохідними лісами, є добрий помічник втікачів. В ньому людина зникає умить. Ця можливість швидкого розпорошення і спиняла наші армії перед Вандеєю, перед цими бійцями, що так загрозливо зникали.
Маркіз деякий час стояв нерухомо. Він був з тих людей, які стараються нічого не почувати. Але й він не міг подавити хвилювання від того, що дихав вільним повітрям після запаху крові, після страшної різанини. Почувати себе цілком врятованим після того, як вважав, що загинув! Після могили, яку бачив так близько, відчувати себе в цілковитій безпеці! Вирватися від смерті і повернутися до життя. Все це потрясло навіть таку людину, як Лантенак. Хоч він бував уже в подібному становищі, проте навіть ця загартована душа втратила на хвилину рівновагу. Він признавався сам собі, що був задоволений. Але він швидко подавив у собі цей порух, майже подібний до радості.