Маркіз на хвилину замовк, потім продовжував:
— Але дайте нам змогу бути великими. Вбивайте короля, вбивайте, вигублюйте, топчіть усе під ноги. Кидайте старі закони, традиції, звичаї під свої підбори, перекидайте трон, зганьблюйте вівтарі, трощіть бога і танцюйте над усім тим! Це ваша справа. Ви зрадники і боягузи, нездатні на подвиг, на порив самозречення. Я все сказав. Тепер гільйотинуйте мене, пане віконт. Маю честь кланятися.
І він додав:
— Я наговорив вам багато гірких істин! Але чого ж мені боятися? Я мертвий.
— Ви вільні, — сказав Говен.
Говен підійшов до маркіза, скинув свій плащ командувача, накинув йому на плечі і насунув йому капюшон на очі. Обидва були однакові на зріст.
— Що ж це ти робиш? — спитав маркіз.
Говен крикнув:
— Лейтенант, відчиніть мені.
Двері відчинилися.
Говен крикнув:
— Потурбуйтесь замкнути за мною.
І він випхнув за двері приголомшеного маркіза.
Нижній зал, перетворений у кордегардію, був освітлений, як ми вже говорили, тільки одним ліхтарем. В цьому невиразному світлі ті з солдатів, які не спали, побачили високого чоловіка у плащі командувача, обшитому галуном. Вони віддали йому честь, і чоловік вийшов.
Маркіз повільно пройшов через кордегардію, крізь пролом, не раз стукнувшись головою, і вийшов.
Вартовий, думаючи, що це Говен, віддав йому честь.
Коли він був уже надворі і відчув під ногами траву, побачив, за двісті кроків від себе, ліс, широкий простір, ніч, волю, життя, він спинився і стояв якийсь момент нерухомо, як людина, що розгубилася від несподіванки, випадково потрапивши в розчинені двері і вагаючись, чи йти вперед, чи повернутися назад? Струснувши з себе глибоку задуму, він підняв праву руку, клацнув пальцями і сказав:
— Та-а-ак!
І пішов далі.
Двері в’язниці замкнулись. Говен лишився в темряві.
II. ВІЙСЬКОВИЙ СУД
Тоді військові суди ще не мали твердо встановленого порядку. Генерал Дюма у Законодавчих зборах накреслив проект військових законів. Цей проект пізніше переробив і доповів Раді п’ятисот Тало, але остаточно кодекс військових судів був заведений тільки за часів Імперії. Між іншим, за Імперії було запроваджено порядок, за яким у військових судах голосування провадиться, починаючи з найнижчого чину. В роки революції цього закону не було.
В 1793 році голова Військового трибуналу являв собою майже весь суд. Він призначав членів суду, встановляв порядок розгляду справи та голосування. Він був водночас і суддею, і повновладним господарем.
Сімурден призначив місцем засідання військового суду той самий зал у нижньому поверсі, де була барикада, а тепер кордегардія. Він хотів усе спростити, скоротити — і дорогу від в’язниці до трибуналу, і дорогу від трибуналу до ешафота.
Опівдні, згідно з його розпорядженням, суд зібрався в такій обстановці: три солом’яні стільці, сосновий стіл із двома свічками на ньому, табурет перед столом.
Стільці були для суддів, а табурет — для підсудного. З двох кінців столу були два інші табурети, один для комісара-аудитора, призначеного з інтендантів, другий для секретаря — це був один з капралів.
На столі стояли дві чорнильниці, лежала паличка червоного сургучу, мідна печатка Республіки, дві папки з чистим папером і два розгорнуті друковані плакати: один із списком оголошених поза законом, другий — декрет Конвенту.
За середнім стільцем було поставлено кілька трикольорових прапорів. В ці часи суворої простоти декорування було нескладне, і не треба було багато часу, щоб перетворити кордегардію в судовий зал.
Стілець посередині призначався для голови, що сидів прямо проти дверей до темниці.
За публіку були солдати.
Два жандарми охороняли "лаву підсудних".
Сімурден сидів на середньому стільці, праворуч від нього — капітан Гешан, перший суддя, ліворуч — сержант Радуб, другий суддя.
На голові у Сімурдена був капелюх з трикольоровим султаном, шабля при боці і два пістолети за поясом. Шрам на лиці, що був яскравочервоний, підкреслював його похмурий вигляд.
Радуб врешті дозволив себе перев’язати. Круг його голови була обмотана носова хустка, на якій дедалі ширшала кривава пляма.
Опівдні судове засідання ще не починалося; біля столу стояв гонець, а надворі бив копитами його кінь.
Сімурден писав. Він написав такі два рядки:
"Громадяни члени Комітету громадського порятунку,
Лантенака впіймано. Завтра він буде страчений".
Він поставив число, підписав, згорнув і, запечатавши депешу, простяг її гінцеві. Гонець вийшов.
Зробивши це, Сімурден сказав голосно:
— Відчиніть в’язницю.
Два жандарми відсунули засуви, відчинили двері і увійшли всередину.
Сімурден підняв голову, схрестив руки, глянув на двері і крикнув:
— Введіть в’язня.
Під дверним склепінням з’явились два жандарми і якийсь чоловік.
Це був Говен.
Сімурден здригнувся.
— Говен! — скрикнув він.
Потім сказав:
— Я велів привести заарештованого.
— Це я, — сказав Говен.
— Ти?
— Я.
— А Лантенак?
— Він на волі!
— На волі?
— Так.
— Утік?
— Утік.
Сімурден пробурмотів тремтячим голосом:
— І справді, це ж його замок, він знає усі проходи й лазівки. Певно, камера сполучалася з якимсь проходом; я мусив би про це подумати. Він знайшов спосіб утекти, для того йому не треба було допомоги.
— Йому допомогли, — сказав Говен.
— Утекти?
— Утекти.
— Хто допоміг?
— Я.
— Ти мариш?
— Я зайшов у в’язницю, був там наодинці з полоненим. Я скинув свій плащ, накинув на нього, насунув йому на лице капюшон, і він вийшов замість мене, а я лишився на його місці. От і все.
— Ти не зробив цього!
— Я це зробив.
— Це неможливо!
— Це було.
— Приведіть Лантенака!
— Його тут нема. Солдати, побачивши плащ командувача, подумали, що то я, і пропустили його. Це ж було вночі.
— Ти збожеволів?
— Я сказав те, що є.
Настала тиша. Сімурден насилу промовив:
— В такому разі ти заслуговуєш…
— На смерть, — закінчив Говен.
Сімурден зблід, як мрець. Він сидів нерухомо, як людина, вражена блискавкою. Він, здавалося, не дихав. Велика краплина поту виступила на його лобі.
Нарешті, він сказав здавленим голосом:
— Жандарми, посадіть підсудного на його місце.
Говен сів на табурет.
Сімурден додав:
— Жандарми, шаблі наголо.
Це була формула, уживана тоді, коли підсудному загрожувала смертна кара.