— А тепер урочисто прошу тебе, дитино моя, щоб ти дозволила мені один тільки раз порушити цю обіцянку, якої я ніколи досі не порушувала. Зіно! Настав час рішучої розмови між нами. Ці два роки мовчання були
7*
195
жахливі! Так не може тривати!.. Я ладна навколішках благати тебе, щоб ти дозволила мені говорити. Чуєш, Зіно: рідна мати благає тебе навколішках! Разом із цим даю тобі урочисте моє слово — слово нещасної матері, яка палко кохає свою дочку,— що ніколи, ні в якому разі, ні за яких обставин, навіть коли б ішлося про врятування життя мого, я вже не говоритиму більше про це. Це буде востаннє, але тепер — це конче потрібно!
Марія Олександрівна розраховувала на повний е.фект.
— Говоріть,— сказала Зіна, помітно бліднучи.
— Дякую тобі, Зіно. Два роки тому до покійного Миті, твого маленького брата, ходив учитель...
— Але навіщо ви так урочисто починаєте, мамо! До чого все це красномовство, всі ці подробиці, котрі зовсім непотрібні, котрі важкі й котрі нам обом надто відомі? — з якоюсь злісною огидою перебила її Зіна.
— До того, дитино моя, що я, твоя мати, змушена тепер виправдуватися перед тобою! До того, що я хочу подати тобі всю цю справу зовсім з іншого погляду, а не з того помилкового, з якого ти звикла дивитися на неї. До того, нарешті, щоб ти краще зрозуміла висновок, який я маю з усього цього зробити. Не думай, дитино моя, що я хочу гратися твоїм серцем! Ні, Зіно, ти знайдеш у мені справжню матір і, може, обливаючись слізьми, в ногах у мене, в ногах у ницої жінки, як ти допіру назвала мене, сама проситимеш примирення, яке ти так довго, так зневажливо досі відкидала. Ось чому я хочу виказати все, Зіно, все від самого початку; інакше я мовчу!
— Говоріть,— повторила Зіна, від усього серця проклинаючи потребу красномовства своєї матінки.
— Я кажу далі, Зіно: цей учитель повітової школи, сливе хлопець іще, справляє на тебе цілком незрозуміле мені враження. Я надто покладалась на твою розсудливість, на твою благородну гордість і, головне, на його мізерність (бо треба ж казати все), щоб хоч щось підозрювати між вами. І раптом ти приходиш до мене й рішуче заявляєш, що наміряєшся віддатися за нього! Зіно! Це був кинджал у моє серце! Я скрикнула і знепритомніла. Але... ти все це пам'ятаєш! Звісно, я визнала за потрібне застосувати всю свою владу, яку ти називала тиранством. Подумай: хлопець, дяків син, з дванадцятьма карбованцями на місяць платні, базграч нікчемних віршиків, що їх, з жалю, друкують у "Библиотеке для чтения", і тільки мастак базікати про того клятого Шек-спіра,— цей хлопець — твій чоловік, чоловік Зінаїди Мос-кальової! Та це ж гідне Флоріана й його пастушків! Прости мене, Зіно, але самий уже спогад виводить мене з себе! Я відмовила йому, та жбдна влада не може зупинити тебе. Твій батько, звісно, тільки лупав очима й навіть не збагнув, що я стала йому пояснювати. Ти не уриваєш із цим хлопцем зносин, навіть побачень, а що най-жахливіше, ти наважуєшся листуватися з ним. По місту вже починають ширитися чутки. Мене починають шпигати натяками; вже зраділи, вже засурмили в усі роги, і раптом усі мої віщування збуваються найурочистішим чином. Ви за щось сваритесь; він виявляється цілком невартим тебе... хлопчаком (я ніяк не можу назвати його чоловіком!) і погрожує тобі поширити по місту твої листи. При цій погрозі ти, сповнена обурення, втрачаєш самовладання й даєш ляпаса. Так, Зіно, я знаю й це! Я все, все знаю! Нещасний того ж дня показує один із твоїх листів негідникові Заушину, і за годину цей лист уже в Наталії Дмитрівни, в смертельного ворога мого. Того ж вечора цей божевільний, розкаюючись, робить безглузду спробу чимось отруїти себе. Одно слово, скандал' виходить жахливий! Ця нечупара Настасія прибігає до мене перелякана, з страшною звісткою: вже цілу годину лист у руках в Наталії Дмитрівни; за дві години все місто знатиме про твою ганьбу! Я перемогла себе, я не знепритомніла,— але яких ударів ти завдала мені в серце, Зіно! Ця безсоромна, цей недолюдок, Настасія вимагає двісті карбованців сріблом і за це присягається добути листа назад. Я сама, в легких черевиках, по снігу, біжу до жида Бумштейна і застановляю мій фермуар — пам'ятку праведниці, моєї матері! За дві години лист у моїх руках. Настасія вкрала його. Вона зламала шкатулку, і — честь твою врятовано,— доказів нема! Але в якій тривозі ти примусила мене прожити той жахливий день! Другого ж дня я помітила, вперше скільки живу, декілька сивих волосин на голові моїй. Зіно! Ти сама розміркувала тепер про вчинок цього хлопця. Ти сама тепер погоджуєшся, і, може, з гіркою усмішкою, що було б украй нерозсудливо довірити йому долю свою. Але відтоді ти мучишся, ти терзаєшся, дитино моя; ти не можеш забути його, чи, краще сказати, не його,— він завжди був невартий тебе,— а примару свого минулого щастя. Цей нещасний тепер на смертному одрі; кажуть, у нього сухоти, а ти,— ангел доброти! — ти не хочеш за його життя виходити заміж, щоб не розшматувати його серця, бо він досі ще мучиться ревнощами, хоч я певна, що він ніколи не кохав тебе справжнім, високим коханням! Я знаю, що, почувши про домагання Мозглякова, він шпигував, підсилав, випитував. Ти щадиш його, дитино моя, я розгадала тебе, і бог бачить, якими гіркими слізьми обливала я подушку мою!..
— Та облиште це все, мамо! — перебиває Зіна в невимовній тузі.— Дуже потрібна тут ваша подушка,— додає вона ущипливо.— Не можна без декламацій та вивертів!
— Ти не ймеш мені віри, Зіно! Не дивись на мене вороже, дитино моя! Я не висушувала очей ці два роки, але ховала від тебе мої сльози, і, присягаюся тобі, я багато чим змінилася сама за цей час! Я давно зрозуміла твої почуття і, каюсь, аж тепер звідала всю силу твоєї туги. Чи можна винуватити мене, друже мій, що я дивилася на цю прив'язаність, як на романтизм, навіяний цим клятим Шекспіром, котрий, як на те, суне свого носа скрізь, де його не питають. Яка мати осудить мене за мій тодішній переляк, за вжиті заходи, за суворість мого суду? Але тепер, тепер, бачачи твої дворічні страждання, я розумію й ціную твої почуття. Повір, що я зрозуміла тебе, може, багато краще, ніж ти сама себе розумієш. Я певна, що ти любиш не його, цього ненатурального хлопця, а золоті мрії свої, своє втрачене щастя, свої високі ідеали. Я сама любила і, може, дужче, ніж ти. Я сама страждала; в мене теж були свої високі ідеали. І тому-то хто може звинуватити мене тепер і перед усім чи можеш ти звинуватити мене за те, що я вважаю шлюб з князем найспасеннішим, найпотрібнішим для тебе актом у нинішньому твоєму становищі?