— Зіно,—казав він,—Зіночко! Не плач надо мною, не тужи, не нудьгуй, не нагадуй мені, що я скоро вмру. Я дивитимусь на тебе,— ось так, як тепер дивлюсь,— відчуватиму, що наші душі $нову вкупі, що ти простила мене, знову цілуватиму твбї руки, як колись, і вмру, може, не помітивши смерті' Схудла ти, Зіночко! Ангеле ти мій, з якою добрістю,ти на мене тепер дивишся. А пам'ятаєш, як ти перше сміялася? Пам'ятаєш?.. Ой Зіно, я не прошу в тебе прощення, я й згадувати не хочу про те, що було,— тому, Зіночко, тому, що ти, може, й простила мене, та я сам ніколи собі не прощу. Були довгі ночі, Зіно, безсонні, жахливі ночі, і цими ночами, ось на цьому самому ліжку, я лежав і думав, довго, багато передумав, і давно вже вирішив, що мені краще вмерти, їй-богу, краще!.. Я не придатний був жити, Зіночко!
Зіна плакала і мовчки стискала його руки, начеб хотіла цим зупинити його.
— Чого ти плачеш, ангеле мій? — вів хворий.— За тим, що я вмираю, за цим тільки? Але ж усе інше давно вже вмерло, давно поховане! Ти розумніша за мене, ти чистіша серцем і тому давно знаєш, що я погана людина. Хіба ти можеш іще кохати мене? І чого мені варт було знести цю думку, що ти знаєш, що я погана й пуста людина! А самолюбства скільки тут було, може й благородного... не знаю! Ох, друже мій, усе життя моє було мрією. Я все мріяв, завжди мріяв, а не жив, гордився, юрбу зневажав, а чим я гордився перед людьми? І сам не знаю. Чистотою серця, благородством почуттів? Але ж усе це було в мріях, Зіно, коли ми читали Шекспіра, а як до діла дійшло, я й виявив мою чистоту та благородство почуттів...
— Годі,— казала Зіна,— годі!.. Все це не так, марно... ти вбиваєш себе!
— Чого ти зупиняєш мене, Зіно! Знаю, ти простила мене, і давно, може, простила; але ти судила мене і зрозуміла — хто я такий; ось це мене й мучить. Невартий я твого кохання, Зіно! Ти й на ділі була чесна й великодушна: ти пішла до матері й сказала, що вийдеш за мене і ні за кого іншого, і додержала б слова, бо в тебе слово не різнилося від діла. А я, я! Коли дійшло до діла... Чи знаєш, Зіночко, що я ж навіть не розумів тоді, чим ти жертвуєш, виходячи за мене! Я не міг навіть того зрозуміти, що, вийшовши за мене, ти, може, вмерла б з голоду. Та де, й гадки не було! Я ж думав тільки, що ти виходиш за мене, за великого поета, (за майбутнього тобто), не хотів розуміти тих причин, що їх ти виставляла, просячи почекати з весіллям, мучив тебе, тиранив, дорікав, зневажав, і дійшло, врешті, до погрози моєї тобі цією запискою. Я навіть і не падлюка був тієї хвилини. Я просто був погань-людина! О, як ти мусила зневажати мене! Ні, добре, що я вмираю! Добре, що ти за мене не вийшла! Нічого б я не збагнув з твоєї по-^ жертви, мучив би тебе, змордував би тебе за нашу бідність; минули б роки,— куди! — може, й зненавидів би тебе, як заваду в житті. А тепер краще! Тепер принаймні гіркі сльози мої очистили в мене серце. Ох! Зіночко! Кохай мене хоч трошки, так, як колись кохала! Хоч цієї останньої години... Я ж знаю, що я невартий кохання твого, але... але... о ангеле ти мій!
Протягом всієї цієї промови Зіна, ридаючи сама, кілька разів його зупиняла. Та він не слухав її; його мучило бажання висловитися, і він усе говорив, хоч через силу, задихаючись, хрипким, ядушним голосом.
— Якби не зустрів ти мене, не покохав мене, то лишився б жити! — мовила Зіна.— Ох, навіщо, навіщо ми зійшлися разом!
— Ні, друже мій, ні, не докоряй собі за те, що я вмираю,— вів хворий.— Сам я у всьому винен! Самолюбства скільки тут було! Романтизму! Чи тобі розповідали докладно мою дурну історію, Зіно? Бачиш, був тут позаторік один арештант, підсудний, лиходій і душогуб; та коли дійшло до кари, виявилось, що це зовсім легкодуха людина. Знаючи, що хворого не виведуть на кару, він добув горілки, настояв у ній табаки й випив. У нього почались страшні блювоти з кров'ю і тривали так довго, що пошкодили йому легені. Його перенесли до лікарні, і за кілька місяців він умер від тяжких сухої. Ну, от, ангеле мій, я й згадав про цього арештанта того самого дня... ну, знаєш, після записки... і вирішив так само стратити себе. Але як би ти думала, чому я вибрав сухоти? Чому я не задушився, не втопився? Побоявся швидкої смерті? Може, й так, та все мені якось на умі мотається, Зіночко, що й тут не минулося без солодких романтичних дурниць! Все-таки в мене була тоді думка: як це красиво буде, що ось я лежатиму на ліжку, вмираючи з сухот, а ти все побиватимешся, страждатимеш, що довела мене до сухот; сама прийдеш до мене повинитися, впадеш передо мною навколішки... Я прощаю тебе, вмираючи на руках твоїх... Дурість, Зіночко, дурість, правда ж?
— Не згадуй про це! —'сказала Зіна.— Не кажи цього! Ти не такий... Краще згадуймо про інше, про наше хороше, щасливе!
— Прко мені, друже мій, {тому й кажу. Півтора року я тебе не бачив! Душу б, здається, перед, тобою тепер виклав! Адже весь цей час, відтоді, я був сам-самісінь-кий, і, здається, хвилини не було, щоб не думав я про тебе, ангеле мій ненаглядний! І знаєш що, Зіночко? Як м§ні хотілося' щось зробити, якось так заслужити, щоб примусити тебе змінити твою думку про мене. До останнього часу я. не вірив, що вмру; мене ж не тепер звалило, я довго ходив з хворими грудьми. І скільки, було в мене смішних гадок! Мріяв я, наприклад, зробитися раптом якимсь великим поетом, надрукувати в "Отечественных записках" таку поему, якої ще й на світі не бувало. Думав вилити в ній усі мої почуття, всю мою душу, так, що хоч би ти де була, а я все був би з тобою, безнастанно нагадував би про себе моїми віршами, і найкраща мрія моя була та, що ти замислишся, нарешті, й скажеш: "Ні! Він не така погана людина, як я думала!" Дурість, Зіночко, дурість, правда ж?
— Ні, ні, Вчасю, ні! — говорила Зіна.
Вона припала до нього на груди й цілувала його руки.
— А як я ревнував тебе весь цей час! Мені здається, я б умер, коли б почув про твоє весілля! Я— підсилав до тебе, чатував, шпигував... Ось вона все ходила (і він кивнув на матір).— Адже ти не кохала Мозглякова, правда ж, Зіночко? О ангеле мій! Згадаєш ти про мене, коли я вмру? Знаю, що згадаєш; але минуть роки, серце остигне, настане холод, зима на душі, і забудеш ти мене, Зіночко!..