Один до мене підскочив: "Звідки та пощо?" Я кажу, що маю діло до найбільшого їх. "Що? що? як?" — і ціла зграя чорних ряс, як ворони, злетілися — білозубі, білорукі, бистроокі. Старі припинилися, питали; товсті стали як на одпочинок — питали усі.
Служка той, що мені казав заждати, вийшов і кличе мене. Я схопився за ним, за ним і зграя, усе питаючи. "А хто його зна, хто він такий, — одказував служка. — Каже, діло єсть; його преосвященство обудилися, питають: "Що там у вас?" Я й кажу: от такий і такий чоловік. "Веди його, — каже, — сюди". От я й веду". — "А що він, веселий устав?" — питають голосів скілька. — "Дуже веселий", — одказує служка. "За кого питав? Що казав?" — "Ніколи тепер, ніколи", — одбивається служка, — а дзвін гуде до вечерні. При дверях нас усі покинули і поспішалися до церкви.
Уступаю я у кімнату велику, гарну. У тій кімнаті і скамієчки під ноги, і кріслечка, і подушечки, і завіси од сонця світу, і дзвоники для прикликання, наче живе тут немощний чоловік — без сил, без моці, — а мені аж в очах заблищало од його рум’янців, веселого, ясного ока. Чорна борода хвилею спада і хвилею лощиться; білими руками тільки у долоні ляскати; ряса чорна, багата, широка, як намет. Він мене питає, пощо я до нього прийшов?
— Та хочу розуму набратись, хочу на люди вийти, хочу до вас поступити.
— Добре, добре, — перебив. — А якого ж ти роду? Де твої бумаги родові?
— Я роду козачого... — Усе тоді йому розказав. Він слухав, поглядав на мене, поглядав на свого служку, посміхався, дивувався.
— Шкода твоя, — каже нарешті. — Ми тебе не можемо прийняти. Ми приймаємо тільки попівських діток — вже підовчених... Ні, ні, тебе прийняти не можна.
— Змилуйтеся, — кажу, — прийміть мене. Чи того, що я козак, то й в Бога не чоловік. Всі ми од Адама!
— Може, Адам козак був, а? — питає він, регоче і втішається.
— Прийміть мене, не губіть! — кажу і благаю. — Я хочу вчитись — прийміть-бо мене.
Він сміється і з мене втішається. А в мене вже в очах темно, в ушах дзвони гудуть, язик не говорить — німіє. Я усе його прошу та благаю.
— Звідки се такий узявся! — каже він. — Чи в вас усі такі там у селі? А піп у вас який? Яка попадя?
Я почав розказувати, який в нас піп і яка попадя.
— Та я його знаю, знаю! — сміється він. — Я знаю вашого попа! Він в семінарії лічити не вмів навіть гроші...
— Тепер вивчився!
— Вивчився! Приход, мабуть, багатий? Оце дурневі-то гриби ростуть у кошику!
— Здається, і розумних Бог не обіжає в вас, — кажу оглядаючись. Зареготав і весело сам округи себе озирнув.
— Що ж, хоч б’є його попадя? — питає.
— Ні, — кажу, — попадя в його смирна.
— Та, може, хоч він її б’є?
— Ні, не чув.
— Оце вже вечірня йде давно, — озвався служка, що, стоячи у кутку при дорозі, слухав і дивився, — спізнитесь...
— Та вже спізнився, — хутче, хутче, давай мені хустку! Он вона, давай мені камилавку — ось вона.
Та й ринувся у двері, як поток.
— А що я? що ж мені? — питаю, підбігаючи за ним. — Візьміть мене хоч служкою...
— Іди в ченці постригайся — ченцем будеш, ха-ха-ха-ха! Ге-ге, не хочеться проміняти світові розкоші на чернечу службу, га?
— Нічого, — кажу, — нічого, можна. І ченці людям їсти рибу помагають!
Він аж за боки взявся — втішався.
— Вечірня одходить, — промовив знов служка.
— Та ні, я ще поспію, поспію, — нагодуй його, — каже киваючи на мене, — він ще мені розкаже багато... Ха-ха-ха-ха-ха! Добре його нагодуй і горілки дай! Ха-ха-ха-ха-ха!.. [2]
Тут-то вже, брате мій, життя пішло миле! Тут мені кожна світу стяжка мінялася на ганьбу мою. На мене вже дивилися скоса. Я не мав права вчитись, як другі, я, нікчемний служка, було, собі обманом та зрадою запобігаю яку книжечку і читаю уночі, вкравши в економа свічечку. Потім стали мене лічити за безумного: любила молодь зо мною побалакать, поглядаючись межи себе та моргаючи. А я усе своєю дорогою йшов, я не спинявся... То юродством своїм, то хитрістю я дійшов, що було мені вільно до усіх уходить у кімнату, усякі книжки брати. Такеньки я року вижив — усіх вершки хапаючи, путаючись у чужих мислях, мішаючись у своїх власних... А все ще стремивсь кудись, все ще мені світ мигтів.
У рік той вістка була од Марти... Мені вже здавалося, що я її забувати став, коли й приходить од неї посланець з Тернів, як його теперки бачу: хороший, молодий, веселий парубок, і голосом дзвінким своїм мені каже:
— Переказує вам Марта своє вірнеє слово.
— Яке?
— Іди, — мовляла, — до його і скажи йому, коли схоче він, я до його прийду, — нехай скаже, я сама до його прийду.
А я йому одказую:
— Скажи їй, що нам не одна дорога судилася.
Веселий парубок осмутнів і вийшов од мене тихо.
А я, братіку, по слові своєму, я багато ночей не всипав. Важко було. І скажу вам, не дуже розважають розумні мислі, як коли серце болить.
* * *
Ще й друге мене горе душило: роки йшли та йшли, а я усе служкою, а я усе крадькома — то почитаю, то послухаю. Докучило людей тішить собою, пішов я знов до найбільшого. Пішов я до нього після ночі безсонної, голова була несвіжа, душа вражена, і не знаю вже і сам, нащо я йому багато дечого наговорив... А на другий день мене вигнали. Не скажу, щоб дуже мене сеє зажурило, — вийшовши у поле, вільніш зітхнулося мені, і сказав я собі, що розумна голова повинна вміститься на кожному камінці, який доля підсуне.
* * *
Годі, кажу собі, годі за дурних людей побиватися! Хай їм усе добре! Нехай мене оплакують, а я їх відрікаюся! Потішивши свою грішну душу такеньки, розважився трохи...
Згадав я тоді і Марту... Чоловік завсіди гониться за щастям і хоч ніколи його не дожене, то з ока не випускає.
VII
Повернувся я знов у свою хату. Нудно, пусто, трудно мені, одинокому і самотньому. Самотність тая часом бува не заласна добрим людям, бо часом не велико-то їм думок догідливих подає, коли голова на плечах свіжа.
Тоді з великого свого нуду почав я по ярмарках блукати, по чужих селах тинятись. Піп на мене гнівався за таке гуляння і за те, що я йому з богомілля просвирку не приніс, а його попадя не хотіла на мене і дивитися.
На одному ярмарку на Петра я стрів макухинського попа; за попом і попадя йшла, за попадею попівни, аж шість, усі тричі рябенькі.