"Коли, господи, ти пам'ятатимеш усі гріхи наші, хто встоїть перед тобою?"
Можливо, він засинав, як думав про Гопелонга Че-сіді, хвацького ковбоя з хвацькими пригодами, трішки дурнуватого, як ті гості, що їх мати приводила з собою. В кожному разі, приємно було чути материн віддих — часто її ліжко було порожнє, інколи цілими днями, і тоді бабуся докірливо шепотіла їй у сінях:
— Де ти завжди волочишся?
Мати нічого не відповідала.
Вранці прокидатися було ризиковано. Якщо Альберт будив його вже одягнений у чисту сорочку й. краватку, все було гаразд: тоді він м,ав час спокійно поснідати в Альбертовій кімнаті, не поспішав і міг ще раз проглянути з ним свої домашні завдання. Коли ж Альберт був ще не причесаний, не одягнений, заспаний, тоді треба було похапцем ковтати гарячу каву, а Альбертові так само швидко писати записку: "Вельмишановний пане Вімере, прошу вибачити, що хлопець сьогодні знову спізнився. Його мати поїхала, а я забув його вчасно збудити. Вибачте, будь ласка. З глибокою пошаною".
Погано було, як мати приводила гостей: тоді внизу лунав дурний сміх, що його чути було і з Альбертової кімнати, на Мартіна чекав неспокійний сон на величезному Альбертовому ліжку, а сам Альберт інколи не лягав спати і лише вранці між п'ятою і шостою годиною купався. Мартін чув шум води і хлюпання десь поруч, а потім засинав знову і був смертельно стомлений, коли Альберт його будив. На уроках він куняв, а по обіді, у винагороду, його водили в кіно, або в павільйон морозива, чи до Альбертової матері, у Бітенга н, ворота до Бігервальда. Там був ставок, у якому Глюм голіруч ловив рибу і потім відпускав її, кімната над корівнею, а на втоптаному лужку вони з Альбертом і Брілахом цілими годинами грали в футбол. Цілими годинами — аж поки потомляться й зголодніють: хотілося хліба, що його Альбертова мати пекла сама, і дядько Віль завжди казав:
— Намазуйте більше масла,— і мовчки хитав головою: — Ще більше масла! — І знову хитав головою: — Ще більше.
І там, за містом, Брілах часом сміявся, що з ним траплялося дуже рідко.
Було багато зупинок, між якими він міг заснути: Бі-тенган і батько, Блонді й "неморальний". Лопотюче гудіння вентилятора теж йому подобалося, бо воно свідчило: мати тут. Шурхіт сторінок, материн віддих, черкання сірника, короткий, ледь чутний ковток, коли вона пригублювала склянку з вином,— і незрозуміла тяга: вентилятор уже вимкнено, а дим усе тягнеться до нього. І Мартін западав у сон десь між Гезелером і "Коли, господи, ти пам'ятатимеш усі гріхи наші..."
II
Найкраще було в Бітенгані, де Альбертова мати тримала ресторан для туристів. Вона пекла все сама, навіть хліб: просто тому, що любила пекти. Мартін із Брілахом теж могли в Бітенгані робити все, що заманеться: вудити рибу, ходити в Брерталь, плавати на човні або цілими годинами грати у футбол за будинком. Ставок тягся в глиб лісу, і їх здебільшого супроводив туди Альбертів дядько Віль, брат Альбертової матері. Віль із вимого малку хворів. Хвороба його мала дивну назву: "Нічна пітнявість", з якої бабуся й Глюм завжди сміялися; навіть Больда хихотіла, коли чула те слово. Вілеві було вже під шістдесят, а як він мав десять років, мати одного разу знайшла його в ліжку геть спітнілого. Другого дня він був знов упрілий, і стурбована мати побігла з ним до лікаря, бо за якимись дивними переказами нічна пітнявість — певна ознака сухот. Проте легені в малого Віля виявились цілком здоровими, він був лише, як сказав лікар, трохи слабкий, трохи нервовий. Той самий лікар — він уже сорок років лежав на приміському кладовищі — п'ятдесят років тому сказав: "Хлопця треба берегти".
І Віля берегли ціле життя. "Трохи слабкий, трохи нервовий" — усе це стало ніби рентою, яку йому сплачувала родина. Мартін і Брілах за деякий час звикли вранці мацати себе за чоло, а дорогою до школи ділитися наслідками. Виявилося, що їхні лоби інколи також бувають мокрі. Особливо часто й рясно пітнів ночами Брілах, але його від самого народження ніхто жодного дня не беріг.
Він народився, коли на місто, на вулицю, а нарешті й на будинок, де в підвалі його мати корчилася в потугах, падали бомби. Матір поклали на брудне ліжко, замащене ваксою, що її в армії видають солдатам. Голова її опинилася на тому місці, де якийсь солдат примостив чоботи. Скоріше дух риб'ячого лою, аніж тяжкий стан, викликав у неї нудоту. Хтось поклав їй під голову брудного рушника, і вона відчула запах солдатського мила. Від тих сурогатних пахощів їй полегшало, і вона заплакала. Ледве чутний залишок брудно-солодкого запаху в рушнику видався їй чимось надзвичайно дорогим.
у Коли почались потуги, їй допомогли. Вона блювала іїросто на ноги тим, хто стояв біля неї. Найкращою і найспокійнішою помічницею виявилася чотирнадцятирічна дівчинка, що скип'ятила на спиртівці воду, стерилізувала в ній ножиці й перерізала пуповину. Вона робила все так, як вичитала в книжці, що її не повинна була ще читати: спокійно, лагідно, напрочуд мужньо застосовувало те дівча знання, які брало ночами, коли батьки вже давно спали, із книжки з червоно-білими та жовтими малюнками. Вона перерізала пуповину стерилізованими швацькими ножицями своєї матері, яка недовірливо, але й захоплено стежила за доччиною роботою.
Коли тривога вщухла, вони почули далеке виття сирен, як звірі, заховавшись у лісовій гущавині, чують голоси мисливців; руїни будинку над головою зловісно приглушували його. Брілахова мати, яка залишилась у підвалі сама з чотирнадцятирічною помічницею, чула зойки інших, що не могли вибратись крізь завалений вихід.
— Як тебе звати? — спитала вона дівчинку, якої ще ніколи не бачила.
— Генрієтта Шадель,— відповіла та й дістала з кишені цілісінький брусок зеленого мила.
Пані Брілах попросила:
— Дай мені понюхати.
Вона понюхала мило й плакала зі щастя, а дівчина тим часом загортала в ковдру дитину.
В неї нічого не було, крім гаманця з грошима та продовольчими картками, брудного рушника, що його якийсь благодійник поклав під голову, і кількох фотографій чоловіка. На одній він був знятий ще до армії, в комбінезоні автослюсаря, усміхнений і дуже молодий; на другій — танкістом-єфрейтором, також усміхнений, на третій — у мундирі унтер-офіцера із залізним хрестом другого ступеня і бойовою відзнакою, так само усміхнений, і на останній — вона отримала її вісім днів тому — уже в мундирі фельдфебеля із залізним хрестом обох ступенів і знову ж таки усміхнений.