Залишилась одна хвилина. Мартін прислухався до виразного, короткого луску — бабуся виривала з книжки чек. Вона завжди нагороджувала його чеком за бездоганне знання катехізису і за те, що він уважно слухав її.
Потім бабуся згортала чек і віддавала йому. Одержавши блакитний папірець,. Мартін знав, що йому можна йти,— треба тільки вклонитись і сказати: "Дякую, кохана бабусю". Він відчиняв двері, і хмарка диму тяглася за ним у сіни...
Два дні лежала на столі коробка з написом "Sunlight", аж поки Альберт відкрив її. Він боявся того, що там лежало, і водночас сподівався на нього. Альберт знав: там було багато малюнків, які він робив у Лондоні до смерті Лін і по тому, і тепер боявся, що малюнки виявляться препоганими, але водночас і сподівався, що вони гарні. Він щотижня мусив здавати серію карикатур до "Суботнього вечора" й часто цілими днями ходив із кутка в куток, бо нічого не спадало на думку.
Альберт відкрив коробку, коли дома, крім Глюма, не було нікого. Неллина мати поїхала з Мартіном у місто, Альберт бачив, як вони сідали в таксі, і перед очима в нього ще й досі стояло хлопчикове обличчя: злякане й розгублене. Нелла пішла в кіно. Останнім часом вона змінилася, стала надзвичайно нервова, і Альберт здогадувався, що вона від нього щось приховує. Розв'язуючи шпагат на коробці, він вирішив поговорити з Неллою.
Можна було ще прочитати адресу, наліплену колись у Лондоні: "Панові Раймунду Бахові". Йому навіть здавалося, ніби він чує запах клею — борошняної бов-тянки, яку він заколотив, аби наліпити на коробку папірця.
Альберт розв'язав вузлики, розмотав шпагат, але коробки не відкрив. Він виглянув у садок, де Мартінові друзі, Генріх і Вальтер, грали в футбол. Позначивши ворота консервними бляшанками, вони мовчки, зціпивши зуби, але, видно, захоплено обстрілювали один одного. Дивлячись на хлопців, Альберт згадував рік, прожитий з Лін у Лондоні, чудовий рік, коли він почував себе дуже щасливим, хоч Лін і після одруження не кинула своїх дівоцьких звичок.
Лін ненавиділа шафи і взагалі меблі, все своє майно вона вдень скидала на ліжко: книжки й зошити, газети й губну помаду, недоїдені овочі в паперових пакуночках, парасольку, капелюшок, пальто й учнівські зошити, які вона перевіряла ввечері, примостившись біля нічного столика: твори про рослинність Південної Англії чи про тваринний світ Індії. Вдень усе те лежало на ліжку, а ввечері або після обіду, коли їй
ПО
хотілося лягти й проглянути газети, вона пильно вибирала звідти тільки шматки хліба, а решту скидала додолу — зошити, парасольку, овочі. Все те котилося під ліжко або розсипалось по кімнаті. Вранці Лін знову збирала його докупи й кидала на постіль. Лише одного разу на ній був добре випрасуваний одяг — в день їхнього весілля. Вони брали шлюб у капличці, яка містилась у їдальні старовинної приміської вілли, прибраної з таким незрівнянним несмаком, що створював незабутнє враження. Ряса симпатичного францисканця, що вінчав їх, пахла смаженим салом, його латина звучала дивовижно, а англійська мова ще дивовижніше ("Аж поки смерть розлучить вас...").
Але того дня, як Лін убралася в прасований одяг,— її мати приїхала з Ірландії, випрасувала одяг у себе в готелі й обережно повісила в шафу,— саме того дня Лін мала жахливий вигляд. Праска була для неї чужою непотрібною річчю, надто важкою — їй навіть не личили сукні, які треба було прасувати.
Перший місяць по весіллі вони спали на ліжку Лін, і Альберт жодної ночі не міг заснути, бо вона була неспокійна, наче молода кобила: борсалась уві сні, стягала ковдру й скидала додолу, без кінця переверталася з боку на бік, штовхала його, і з її грудей виривалися дивні, хрипкі звуки. Він уставав серед ночі, вмикав світло, затуляв його газетою й читав, бо про сон годі було й думати, і тільки час від часу терпляче натягав на Лін скинуту ковдру й підтикав її з усіх боків. Як вона затихала на кілька хвилин, він обертався до неї і,дивився на її довгі каштанові коси, тонке смагляве обличчя, профіль породистого лошати..
Потім він гасив світло, лежав у темряві поруч з нею і дочував себе щасливим. Часом, бувало, якась річ застрявала вдень під матрацом або якось утримувалась, коли Лін увечері змітала все додолу, і вночі випадала від її борсання — ложка, олівець чи банан, а одного разу навіть круто зварене яйце, що покотилося вичовганим килимком і зупинилось біля спинки ліжка. Альберт устав, підняв яйце, обчистив його і з'їв, бо тоді майже завжди був голодний.
Вранці, коли Лін ішла з дому, йому вдавалося ще трохи поспати. Лін працювала вчителькою в монастирській школі за містом. Він допомагав їй розшукувати речі, запихав їх у портфель і повинен був слідкувати за великим погнутим будильником, що — як і все майно Лін — літав щодня з ліжка на підлогу, з підлоги на ліжко, проте чудово йшов. Альберт не спускав будильника з ока і повідомляв, коли їй треба було виходити з дому.
Він сидів у нічній сорочці на ліжку й читав ранішню газету, а Лін варила на спиртівці чай і юшку. Як тільки велике стрілка наближалась до одинадцятої, тобто за п'ять хвилин до восьмої, Лін хапала портфель, швидко цілувала Альберта і мчала сходами вниз, до автобуса. Часом її юшка залишалась на спиртівці, і Альберт жадібно їв несмачне вівсяне вариво, потім знову лягав у ліжко й спав до одинадцятої години.
Аж через місяць вони стяглися на друге ліжко, і Альберт міг тепер уночі спати. Лише зрідка прокидався, коли щось падало з ліжка Лін: книжка, півплитки шоколаду або котрийсь із її важких срібних браслетів.
Альберт намагався привчити Лін до того, що він розумів під словом лад. Він таємно купив у перепродувача шафу, звелів принести її в кімнату, поки Лін не було вдома, і старанно прибрав усе — весь мотлох Лін, а її сукні розвішав на плічка з чисто німецькою ретельністю, як вішала його мати: "Все має пахнути білизною, чистою білизною". Але Лін зненавиділа шафу, і, на догоду їй, Альберт виніс шафу з кімнати й продав зі збитком іншому торгівцеві. Єдине, що Лін сяк-так терпіла, це маленьку поличку, де стояла спиртівка, казанок, дві каструлі, консервні банки з м'ясом та городиною, всілякі дивовижні приправи й пакунки з концентрованими супами. Лін чудово куховарила, і Альбертові дуже сподобалось, як вона запарює чай: темний із золотавим полиском. Після обіду, коли Лін верталася із школи, вони лежали на своїх ліжках, курили, читали, а між ними на ослінчику стояв чайник. Лише перші два місяці Альберт трохи мучився від того, що називав тоді безладдям, і жалівся, що Лін не хоче заводити ніяких речей — ну, хоча б ще два простирала. Вона ненавиділа речі, так само, як і шафи, і аж згодом Альберт здогадався: вона тому й ненавиділа шафи, що в них бережуть речі*. Лін любила повітряні кулі, кіно і, попри всю свою неврівноваженість, була дуже побожна. Вона палко захоплювалася з несмаком оздобленими церквами, францисканськими священиками, в яких сповідалась, і в неділю часто тягла його на обідню до жіночого монастиря, де працювала в школі протягом тижня; він сердився на черниць, що вперто називали його "чоловіком міс Каніген", за сніданком накладали йому на тарілку цілу купу їжі, бо вже якось довідались, що він завжди голодний. Але так було тільки спочатку, згодом черниці йому вже подобались, і він з'їдав у них за сніданком по вісім сендвічів — вони весело сміялися з його казкового апетиту. В неділю Лін тренувала своїх дівчат з хокея до якихось змагань. Альберт сміявся з її запалу й милувався на її гарну, чітку, впевнену гру.