— Ох, Больдо, ти мене геть знервувала!
Глюма привів дядько Альберт, "підібрав" його — лисе, беззубе страховисько, що стояло на воротях мармеладової фабрики, благаючи роботи. Воротар прогнав його, а дядько Альберт привів додому. Бабуся поставилась добре до Глюма — це був великий плюс для неї, вона й до Больди ставилась добре, незважаючи на всі сварки.
До Больди прикладалося те саме чудне слово, яке мати часто вживала, говорячи про себе: "Зіпсута". Вона була одного віку з бабусею і як починала розповідати про своє життя, то, здавалося, кожного разу говорила про когось іншого. Больда спершу була черницею, потім одружилася, чоловік її помер, і вона одружилася вдруге. Коли бабуся сварилася з Больдою, то називала її "зведеною черницею" і "подвійною вдовою", а Больда лише хихотіла.
Вона була зіпсута, але добра, а Глюм був дивний, трохи страшний, але також добрий. Коли Больда розповідала про своє життя, то все мішала докупи: як вона була в черницях, як одружилася, як потім овдовіла вперше і вдруге.
— Як я була в монастирі,— могла почати вона, а через двоє речень раптом казала: — Як у мене в Коблен-ці була крамниця електротоварів, ну, знаєш, різні там праски, плитки...— а наступне речення вже знову про монастир, про те, який вона мала гарний посаг.
— Коли я вперше овдовіла...— і швидко перескакувала на інше: — Він був добрий чоловік.
— Хто?
— Ну, другий мій — і, на щастя, не мав крамниці, він працював у поліції морального нагляду.
— У якій поліції?
— Ти цього не зрозумієш. Але, на щастя, я від них пенсію одержую.
Невиразні Больдині натяки про функції поліції морального нагляду викликали в Мартіна підозру, що вона має якесь відношення до безсоромного й неморального. Он від кого одержує Больда пенсію. Вона щось натякала про кущі, які її чоловік, видно, обшукував, і Мартін згадував, як Гребгаке й Вольтере робили в кущах щось безсоромне: червоні обличчя, розстебнуті штани, гіркий запах свіжої трави.
— Свинство все це,— казала Больда, заходячи інколи до Глюма, коли там сидів Мартін. Глюм слухав її оповідання і тільки головою хитав, так довго й терпляче, що Больда розлючувалась і кричала:
— Хіба ти розумієшся на культурі, старий... старий...— вона шукала слова й не знаходила нічого ліпшого, як "старий турок". А Глюм реготався, ніби в повітрі свистіли сотні ножів.
Але чого ж вона приходила до Глюма, коли так сердилась на нього? А приходила вона часто, говорила про сніданок, хоч про нього взагалі нічого було говорити, всі мали завжди той самий сніданок, правда, кожен свій, не такий, як у інших, але щодня однаковий. Мати пила натуральну каву, таку саму міцну, як і дядько Альберт, для Глюма і для Мартіна варили сурогат, а сама Больда пила гаряче молоко з медом. Кожний одержував кухлик кави під ковпачком, а також нарізаний хліб, масло, ковбасу або мармелад на тарілочці. Готувала все те Больда, то був її обов'язок, але кожен, хоч коли б він уставав, мусив сам забирати з кухні свій сніданок.
Больда була зіпсута, але добра, мати також зіпсута— і Мартін мав підозру, що вона ще й неморальна,— недарма бабуся стиха вичитувала їй у сінях: "Де ти завжди волочишся?"
Глюм був не зіпсутий, але чудний і добрий, а дядько Альберт — ні зіпсутий, ні чудний, а все ж добрий. Альберт був такий, як батьки в інших хлопців. Бабусі також не личило ні слово "зіпсута", ні слово "чудна", проте Мартін знав, що бабуся, власне, була добра. Не взагалі добра, а тільки власне добра — незрозуміло, чому вчитель так нападає на слова "в з а г а л і", "власне" і "з в и ч а й н о", адже вони допомагають віддати те, що інакше ніяк не віддаси. Больда, наприклад, була взагалі добра, а мати добра, але, мабуть, власне, неморальна. А втім, це ще треба з'ясувати, хоч Мартін боявся, що з'ясування дасть не вельми втішні наслідки.
Больда з бабусею були знайомі ще змалку і вважали одна одну пришелепуватими. Тільки дуже розчулившись — на різдво чи на інше велике свято — вони обіймалися й казали одна одній:
— Ми ж разом пасли корів, пам'ятаєш, що... пам'ятаєш, як... пам'ятаєш, чому...— І говорили про пекучий вітер у горах, про хатини з хмизу, каміння й соломи, про багаття в полі, біля яких вони варили юшку й каву. А тоді співали пісень, яких ніхто не розумів, і Глюм також співав пісень, яких ніхто не розумів: пісні-ножі. Але в будень, як те розчулення минало, бабуся й Больда, зустрічаючись, відразу зчиняли сварку. Бабуся тикала пальцем у лоб і казала:
— Ти завжди була пришелепувата.
Тоді Больда також тикала пальцем у лоб і відпові-відала:
— Ти завжди була причинна, а крім того...
— Що "крім того"? — кричала бабуся, але на це Больда нічого не відповідала.
Приводом до їхньої сварки найчастіше було особисте Больдине меню: бруква, переварена в солодкувату кашу, перемішана з потовченою картоплею і залита спідняком та розтопленим маргарином, та ще юшка із спідняка, що її Больда, як твердила бабуся, навмисне варила, аж поки вона пригорить.
— От свиня, навмисне припалює, щоб нагадати мені про моє нужденне дитинство. Я викину її з свого будинку. Дім мій, кого хочу, того й поселю, а її вишпурну!
Але так і не викидала. Больда жила там майже відтоді, як і Глюм, а крім того бабуся часом принижено скрадалася на кухню й куштувала Больдину їжу: кашу з брукви, юшку зі спідняка й кислий, чорний хліб, який Больда десь добувала в місті. І тоді по квітучому обличчю бабусі текли сльози й капали в тарілку, з якої вона їла стоячи,, а по Больдиному обличчі, худому, білому, як папір, перебігала дивна добра усмішка, що робила її зовсім молодою.
В4 обід кожен мав дбати сам про себе. У Глюма був свій суп, а в холодильнику й на полицях у кухні лежали його огірки, дині, картопля й великі синюваті кільця кров'яної ковбаси, що, власне, навіть не була ковбасою. Больда також варила про запас якусь безбарвну юшку, що вистоювала в рудих емальованих горщиках. Бабуся в холодильнику мала свій, найбільший, відділ: там лежали ковбаси, біфштекси, купи свіжих, великих яєць, овочі й городина. Інколи вона після обіду, десь о четвертій годині, ставала з сигаретою в зубах до газової плити, починала щось смажити й мугикала пісню, випускаючи носом хмари диму. Або часто дзвонила в ресторан і замовляла готовий обід — гарячі, як огонь, срібні миски, морозиво у високих келихах, увінчаних зверху короною зі збитих вершків, червоне вино; навіть каву їй приносили готову з ресторану. Але часто вона, крім сніданку, нічого не їла або в самому халаті, з "Томагавком" у роті, йшла в садок і, надягнувши старі рукавиці, зжинала кропиву, що росла цілими купами вздовж укритих цвіллю мурів і навкруги альтанки. Вона пильно вишукувала молоді, зелені стеблини, збирала їх у газету, а потім на кухні робила кропив'яний салат і їла його з кислим, чорним Больдиним хлібом.