Завдяки цій метушні, яка повторювалася щороку, Огюстині протягом якогось часу щастило уникати пильного нагляду своїх аргусів.
Нарешті у суботу ввечері переоблік успішно закінчили. В числах оборотного капіталу фірми Гійома було так багато нулів, що з огляду на цю щасливу обставину купець скасував сувору заборону на десерт для прикажчиків, якої дотримувалися протягом усього року. Задоволено потираючи руки, він дозволив їм залишитися за столом. А тільки-но його підлеглі вихилили по скляночці домашньої наливки, як за вікнами прогуркотіли колеса екіпажу. Родина поїхала до Вар'єте8 дивитися "Попелюшку", а два молодші прикажчики одержали по шестифранковій монеті й дістали дозвіл іти куди їм заманеться за умови, щоб до півночі повернулися додому.
Незважаючи на вчорашню гульню, в неділю уже о шостій ранку старий купець поголився, одягнув свій брунатний сюртук із чудовим полиском, який завжди викликав у нього відчуття втіхи, пристебнув золоті пряжки до своїх коротких та просторих шовкових панталонів і близько сьомої години, коли в домі усі ще спали, подався до маленької контори на першому поверсі, яка прилягала до крамниці. Світло проникало туди крізь вікно з грубими ґратами, що виходило у квадратний дворик, схожий на колодязь — такими чорними і високими стінами він був оточений. Старий крамар сам відчинив добре знайомі йому віконниці, обшиті бляхою, і підняв нижню половину віконної рами, що ковзала у пазах. Крижане повітря влилося до кімнати й освіжило її задушливу атмосферу, просякнуту специфічним запахом контори. Купець стояв, поклавши руку на обчовганий підлокітник бамбукового крісла, обтягнутого збляклим сап'яном, і начебто вагався, сісти йому чи ні. Розчуленим поглядом дивився він на двосторонню конторку — навпроти місця, де сидів він, у невеличкій ніші було влаштоване місце і для його дружини. Він споглядав занумеровані папки, мотки шворок, усяке начиння, залізні клейма для сукна, касу — все це існувало тут із незапам'ятних давен, і Гійом ніби бачив перед собою привид пана Шевреля. Він підсунув до себе той самий ослінчик, на якому колись сидів перед своїм покійним хазяїном. Цей ослінчик, обтягнутий чорною шкірою, з-під якої на ріжках вибивалася, хоч і не випадала, кінська волосінь, він поставив тремтячою рукою на те саме місце, куди ставив його колишній власник крамниці. Потім, опанований незбагненним хвилюванням, він смикнув за шворку, протягнуту до дзвоника, що висів над ліжком Жозефа Леба. Прийнявши остаточне рішення, купець, якого ці спогади, безперечно, тривожили до глибини душі, взяв три-чотири векселі, що їх недавно отримав, і коли швидко увійшов Жозеф Леба, старий дивився на них невидющим поглядом.
— Сядьте сюди, — сказав Гійом Жозефові, показавши на ослінчик.
Досі купець ніколи не пропонував прикажчикові сісти в своїй присутності, й Жозеф Леба затремтів.
— Якої ви думки про ці векселі? — спитав Гійом.
— По них ми не одержимо нічого.
— Чому?
— Бо позавчора, як мені стало відомо, Етьєн і компанія розплачувалися золотом.
— Он як! — вигукнув торговець сукном.— Виходить, кепські їхні справи. Поговорімо про інше, Жозефе. Переоблік ми закінчили.
— Так, хазяїне, і дивіденди виявилися найбільшими з тих, які досі у вас були.
— Не вживайте цих нових слів, Жозефе. Кажіть "прибутки" — так буде просто і ясно. А вам відомо, молодий чоловіче, що цей успіх ми почасти завдячуємо вам? Тому я не хочу далі тримати вас на платні. Пані Гійом підказала мені думку взяти вас у справу. Так, так, Жозефе! "Гійом і Леба" — хіба не чудова вивіска для фірми? А щоб звучало ще переконливіше, можна додати до назви "... і компанія".
На очах у Жозефа блиснули сльози, хоч він і старався їх приховати.
— Ох, пане Гійом, та чи я гідний такої ласки? Я ж тільки виконував свій обов'язок. Уже й те, що ви взяли під свою опіку бідного сироту...
Вилогою лівого рукава він чистив вилогу на правому і не зважувався підвести очі на старого купця, а той усміхався, думаючи, що цей скромний молодик, як і він сам колись, не сміє висловити свою потаємну надію, потребує заохочення.
— А таки справді ви не дуже заслужили цієї ласки, Жозефе! — вів далі батько Віргінії.— Ви не довірилися мені, як я довіряюся вам. (Прикажчик рвучко підвів голову). Ви знаєте, скільки грошей у мене в касі. Ось уже два роки я не мав від вас таємниць у справах. Я посилав вас на фабрику. Одне слово, нічого від вас не приховував. А ви? У вас сердечна схильність, а ви мені про це й словом не прохопилися. (Жозеф Леба зашарівся). Авжеж, авжеж! — вигукнув Гійом.— І ви сподівалися одурити такого старого лиса, як я? Мене — того, хто перший розкрив банкрутство Лекока!
— О пане! — вигукнув Жозеф Леба, придивляючись до хазяїна не менш пильно, ніж той придивлявся до нього.— То ви знаєте, що я закохався?
— Я все знаю, шалапуте,— відповів прикажчикові статечний купець, по-приятельському смикнувши його за кінчик вуха.— І прощаю тобі, бо колись і зі мною було те саме.
— І ви дасте згоду?
— Авжеж, дам і півсотні тисяч екю на додачу, та й у заповіті відпишу вам стільки ж! Ми розширимо торгівлю, створимо нову фірму! О, ми з тобою ще такі справи закрутимо, хлопче! — вигукнув старий купець, підхоплюючись на ноги й вимахуючи руками.— Ти сам знаєш, зятю, торгівля — велике діло! Тільки йолопи можуть дивуватися з того, яку втіху ми в ній знаходимо. Бути в усьому обізнаним, уміти вчасно дати розпорядження, тривожно очікувати — як у азартній грі! — чи не розориться "Етьєн і компанія", бачити, як марширує полк імператорської гвардії в мундирах із твого сукна, підставити ногу сусідові — і цілком законно! — вміти продати з вигодою, але дешевше, ніж інші, успішно розвивати справу, яка тільки зароджується, починається, росте, хитається і міцніє, не зробити жодного хибного кроку, знати не гірше за міністра поліції всі таємниці ділового світу, стояти твердо, коли інші зазнають краху, мати приятелів у всіх фабричних містах і листуватися з ними — яка цікава, яка одвічна гра, Жозефе! Хіба це не означає жити по-справжньому? Я й помру серед цієї метушні, як старий Шеврель, але втішаючись думкою, що все своє життя робив улюблену справу.