— То однаково! — вигукнув Паганель, рвучи на собі волосся. — Я не мав права забувати про цю подвійну [544] назву! Це непростима похибка! Для секретаря Географічного товариства така помилка неприпустима! Я навіки себе знеолавив.
."" Та не побивайтеся так, пане Паганелю! — намагалась розрадити його Гелена!
— Ні, ні! Я просто осел!
— —І навіть не вчений осел! — докинув майор, немов щоб і собі його розрадити.
По обіді Гаррі Грант зробив повний лад у своїй господі. Він нічого не взяв із собою, бажаючи, щоб злочинець успадкував майно чесної людини.
Усі повернулися на яхту. Гленарван хотів вирушати цього самого дня й звелів відвезти боцмана на острів. Айр-тона привели на ют, і він опинився перед Гаррі Грантом.
— Це я, Айртоне, — мовив він.
— Ви, капітане, — відповів Айртон, анітрохи не здивувавшись. — Ну що ж, я радий бачити вас у Доброму здоров'ї.
— Либонь, Айртоне, я зробив помилку, зсадивши вас на васелену землю.
— Либонь, капітане.
— Ви залишитесь замість мене на цьому пустельному рстрові. Сподіваюсь, що на самоті ви відчуєте каяття.
— Все може бути, — спокійно відповів Айртон. Гленарван звернувся до боцмана:
— Отже, ви стоїте на тому, Айртоне, щоб вас покинули на відлюдді?
— Так, сер.
— Острів Табор вам підходить?
— Цілком.
— Послухайте ж тепер, Айртоне, моїх останніх слів. Тут ви будете далеко від усякої землі, позбавлені жодної змоги спілкуватися з іншими людьми. Чудеса трапляються зрідка — навряд чи вам пощастить утекти з цього острова. Ви житимете тут самотньо, але вас не покинуть і не забудуть, як то трапилось каштанові Гранту. Хоч ви й не заслуговуєте на те, щоб люди пам'ятали про вас, але вони все ж таки вас пам'ятатимуть. Я знаю, де вас знайти, Айртоне, і ніколи цього не забуду.
— Дуже вдячний вам, сер, — просто відповів Айртон.
Такі були останні слова, що ними обмінялися Ґленарван і боцман.
нЧовен уже стояв напоготові. Айртон зійшов у нього.
Джон Манглс заздалегідь звелів одвезти на острів кілька ящиків з консервами, різний інструмент, зброю, запас пороху й куль. Тож боцман дістав можливість почати трудове [545] життя й переродитися через працю. Йому нічого не бракувало, навіть книжок.
Настав час розставання. Команда й пасажири скупчи-лись на палубі. У багатьох стиснулося серце. Мері Грант і леді Гелена не могли приховати хвилювання.
— Невже це конче потрібно?;— звернулась Гелена до Срого чоловіка. — Невже неодмінно треба покинути тут цього нещасного?
— Так, Гелено, потрібно, — відповів Гленарван. —— Це спокута!
В цю хвилину човен, за командою Джона Манглса, відчалив. Айртон, стоячи в човні, як завжди незворушний, скинув шапку й повагом уклонився.
Гленарван, а за ним й уся команда поздіймали шапки, немов перед людиною, що йде на смерть, і човен відплив йри глибокім мовчанні.
Айртон, прибувши до берега, вистрибнув на пісок, і човен повернувся до яхти. Була четверта година дня, і з юта пасажири могли бачити боцмана, що стояв на скелі, схрестивши на грудях руки, схожий на статую, і дивився йа яхту.
— Відпливаємо, сер? — спитав Джон Манглс.
— Відпливаємо, Джоне! — відповів Гленарван, більш схвильований, ніж він хотів би це показати.
— Вперед! — крикнув Джон до механіка.
Пара засвистіла в трубах, гвинт сколотив воду, і о восьмій годині скелі острова Табор зникли в нічному присмерку.
Розділ ХХП ОСТАННЯ НЕУВАЖНІСТЬ ЖАКА ПАГАНЕЛЯ
По одинадцятьох днях після відплиття з острова Табор, 18 березня, вдалині забовваніло американське узбережжя, а Іце через день яхта кинула якір у бухті Талькауано.
"Дункан" знову прибув сюди після п'ятимісячної подорожі, під час якої неухильно додержуючись тридцять сьомої паралелі, він обійшов півсвіту. Учасники цієї пам'ятної експедиції, приклад якої навряд чи знайшовся б в історії мореплавства, щойно перетнули Чілі, нампу, Аргентіну, Австралію, Атлантичний, Індійський та Тихий океани, відвідали острови Трістан-да-Кунья, Амстердамський архіпелаг, Нову Зеландію та острів Табор. Зусилля не були марні — [546] вони повертались на батьківщину, маючи на борту моряків із затонулої "Британії".
Ніхто поміж тих хоробрих шотландців, які відгукнулися на Гленарванів поклик, не зрадив узятого на себе зобов'язання, всі вони поверталися живі до своєї старої Шотландії. Ця експедиція нагадувала битву, яку в стародавній історії називали "битва без сліз".
"Дункан", зробивши потрібні запаси, поплив уздовж берегів Патагонії, обігнув мис Горн і попрямував просторами Атлантичного океану.
Жодна подорож у світі не минала безтурботніше, ніж ця. Яхта, здавалось, везла замість вантажу саме щастя. На борту не було вже ніяких таємниць, навіть щодо почуттів Джона Манглса й Мері Грант.
А втім, одна таки була. Нез'ясована загадка бентежила Мак-Наббса: чому Паганель повсякчас щільно застібався на всі ґудзики й обмотував шию кашне аж по самісінькі вуха? Майорові дуже кортіло дізнатися про причини такого дивацтва. Та слід сказати, що попри всі натяки й запитання, всі намагання Мак-Наббса, географ не розстебнув жодного ґудзика. Навіть тоді, коли "Дункан" перетинав екватор і смола, якою зашпакльовано палубу, топилась під п'ятдеся-тиградусною спекою.
— Він такий неуважний, що гадає, мабуть, ніби ми в Петербурзі, — сказав майор, позираючи на географа, загорнутого в широченний плащ, наче стояла така холоднеча, коли ртуть замерзає в термометрі.
Нарешті, 9 травня, через п'ятдесят три дні по тому, як вони покинули Талькауано, Джон Манглс побачив вогні маяка на мисі Клір. Яхта увійшла в канал Святого Джорд-джа, перетнула Ірландське море й 10 травня вже пливла Клайдською затокою. Близько одинадцятої години кинули якір у Думбартоні, а вже о другій годині ночі пасажири "Дункана" увіходили до Малькольм-Касла, і гучне "слава" верховинців вітало їхнє повернення.
Мабуть, так уже судилося, що каштан Грант та двоє його товаришів урятуються, що Джон Манглс одружиться з Мері Грант, а Роберт стане моряком, як Гаррі Грант та Джон Манглс, і разом з ними, за підтримкою Гленарвана, здійснюватиме великі задуми свого батька. Та чи ж назна-меновано Паганелеві померти нежонатим? Видимо, ні.