Не гидуйте, читачу, тим оточенням, куди я введу вас. Якщо в душі вашій не послабшали струни любови й участи, так і в дівочій знайдуться звуки, на які відгукнуться вони. Чи схочете ви, чи не схочете йти за мною, а я йду на сходи на площадку, звідки мені видно все, що робиться в дівочій. От лежанка, де стоять: прас,* картонова лялька з розбитим носом, мийниця, умивальник; от вікно, де жужмом лежать: грудочка чорного воску, міток шовку, надкушений зелений огірок і коробочка з-під цукерок; от і великий червоний стіл, на якому на початому шитві лежить цеглина, обшита ситцем, і за яким сидить в о н а в моєму улюбленому рожевому ситцевому вбранні й голубій косинці, яка особливо притягує мою увагу. Вона шиє, зрідка зупиняючись, щоб почухати голкою голову або поправити свічку, а я дивлюся й думаю: "чом вона не народилася панночкою з ясними блакитними очима, величезною русою косою й високими персами? Як їй до лиця було б сидіти у вітальні в чепчику з рожевими стрічками й у малиновій шовковій капоті, не в такій як у Мімі, а яку я бачив на Тверському бульварі. Вона б шила на п'яльцях, а я б у дзеркало дивився на неї, і чого б вона тільки схотіла—я все б для неї робив: подавав б їй салопа, страви сам би подавав...
"І що за п'яна пика й огидна постать у цього Василя у вузькому сурдуті, одягненому поверх брудної сорочки на випуск! В кояшому його поруху, в кожній лінії його спини, здається мені, я бачу безперечні ознаки ганебної карп, що він її Зазнав..."
— Що, Василечку, знов? — сказала Маруся, встромляючи голку в подушку й не піднімаючи голову назустріч Василеві.
— А що яг? хіба від нього добро буде,—відповідав, уві-ходячи Василь,—хоч би постановив щось одне, а то гину так, ні за що, і все через нього.
— Чай питимете?—сказала Надія, друга покоївка.
— Красненько дякую!.. І за що ненавидить злодій отой, дядько твій, за що? за те, що вбрання собі справжнє маю, за поставу за мою, за ходу мою, одне слово? От горенько!— закінчив Василь, махнувши рукою.
— Треба покірливому бти, — сказала Маруся, скусуючи нитку,—а ви так усе...
— Сили моєї не стає, от що!
Тут у бабусиній кімнаті стукнуло дверима й почувся буркотливий голос Гапки, що наближалася сходами.
— Моє шанування Гапці Михайлівні!—сказав Василь, підводячись їй назустріч.
— А, бодай вас!.. Не до шанування твого,—відповідала вона, грізно поглядаючи на нього.—І чого ходиш сюди? хіба личить чоловікові до дівчат ходити...
— Хотів про ваше здоров'я довідатись, — несміливо "сказав Василь.
— Здохну скоро, от яке моє здоров'я!—ще з більшим серцем на всю пельку закричала Гапка.
Василь засміявся.
— Тут нема чого сміятись, а коли кажу, що забирайся, так геть! Ич, поганець, теяс женитись хоче, негідник! Ну, марш, забирайся.
І Гапка Михайлівна, тупаючи ногами, пройшла до своєї кімнати, так дуя;е гримнувши дверима, що шибки задзеленчали в вікнах.
Довго ще чути було як за перегородкою, лаючи всіх і все й кленучи своє життя, вона шпурляла свої речі й скубла за вуха свою улюблену кішку; нарешті, двери трохи відчинилися, і звідти вилетіла, жалісно нявкаючи, викинута за хвіст кішка.
— ДОабуть так, що іншим разом прийти чайку напитись,— сказав Василь пошепки.—До приємного побачення.
— Дарма,—сказала, підморгуючи Надія:—я от піду на самовар гляну,
— Та й зроблю ж я один кінець,—казав Василь, ближче сідаючи до Марусі, скоро Надія вийшла з кімнати:—або піду прямо до графині, ская*у: сстак і так", або вже... покину все, втечу світ за очі, їй-бо!
— А я як лишуся?..
— Тільки тебе шкода, а то б уже даа... вно головонька моя на волі була їй-бо, їй-бо!
— Що це ти, Василечку, сорочок не принесеш мені попрати,—сказала Маруся по маленькій павзі,—а то—бач, яка чорна,—додала вона взявши його за комір сорочки.
Тут унизу задзеленчав бабусин дзвоник, і Гапка вийшла З своєї кімнати.
— Ну, чого ти, негіднику, від неї домагаєшся? — сказала вона, штовхаючи до дверей Василя, що похапцем устав, побачивши її.—Довів дівчину он до чого, та ще й в'язнеш... мабуть, весело тобі, нахабо, на її сльози дивитись! Геть звідси! Щоб і духом твоїм не смерділо! І що доброго в ньому знайшла?— казала вона далі до Марусі.—Мало тебе тасував сьогодні за нього дядько? Ні, все своєї: ні за кого не піду, як за Василя Гру-скова. Дурепа!
— Та й не піду ні за кого, не кохаю нікого, хоч убий мене до смерти за нього,—проказала Маруся, раптом заливаючись слізьми.
Довго я дивився на Марусю, що, лежачи на скрині, витирала сльози своєю косинкою, і, вСяко намагаючись зміняти свій погляд на Василя, я хотів зрозуміти, чим саме він міг здаватись їй таким привабливим. Але хоч я й щиро співчував засмученій Марусі, я ніяк не міг збагнути, як це таке чарівне створіння, яким здавалася мені Маруся, могло кохати Василя.
— Коли я буду великий,—говорив я сам собі, повернувшись до себе гіагору,—Петровське дістанеться мені, і Василь та Маруся будуть мої кріпаки. Я сидітиму в кабінеті й куритиму люльку, Маруся з прасом пройде на кухню. Я скажу: "Покличте мені Марусю". Вона прийде, і нікого не буде в кімнаті... Раптом прийде Василь і, побачившп Марусю, ская;е: "Пропала моя головонька!.." і Маруся теж заплаче; а я скажу: "Василю, я знаю, що ти її кохаєш, і вона тебе кохає,—на от тобі тисячу карбованців, оженися з нею й хай тобі бог дає щастя, а сам піду до диванної". Міяс силою-силенною думок та мрій, що без ніякого сліда проходять у розумі й уяві, є такі, що лишають у них глибоку чутливу борозну,—отож, часто не пам'ятаючи вже суті думки, пам'ятаєш, що бзгло щось хороше в голові, відчуваєш слід думки і силкуєшся знов відтворити її. Отакий глибокий слід лишила в моїй душі думка поступитися своїм почуттям заради Марусиного щастя, яке вона могла мати, лише одружившись із Василем.
XIX. ХЛОП'ЯЦТВО
Навряд чи мені повірять, які були найулюбленіші й наііпо-стійніші предмети моїх міркувань підчас мого хлоп'яцтва, — так вони не пасували до мого віку й стану. Але, на мою думку,, невідповідність між станом людини та його моральною діяльністю* є найпевніша ознака істини.
Протягом року, що в мені йшло самотнє, зосередясене в самому собі моральне життя, всі абстрактні питання про призначення людини, про тогосвітнє життя, про безсмертя душі вя;е ставали передо мною; і дитячий малий розум мій з усім запалом недосвідчености намагався розв'язати ті питання, думати над якими є найвищий ступінь, якого може дійти розум людини, але розв'язати які йому не дано.