Не діждавшись нічого від своїх в'язнів, комендант так само байдуже дав час для роздумів до обіду, пригрозивши, що в разі мовчанки він розстріляє кожного десятого. Однак цю його заяву зустрінуто було майже скептично, якщо можна взагалі говорити про наявність такого почуття в душах змучених і позірно зломлених людей, комендантові здалося навіть, що уловлює він то там, то там посмішки на виснажених обличчях, і він зрозумів, що вони все прекрасно знають, знають його безсилля будь-що зробити з ними, будь-чим залякати, бо хіба ж можна залякати людей, які вже вмерли, а всі вони вважали себе мертвими з тої хвилі, як захоплено їхнє велике місто, а їх самих кинуто сюди або відразу загнано в глинища ярів і розстріляно.
І хоч як намагався комендант виказати свою байдужість, але ве втримався і тихо вилаявся, згадавши святе розп'яття і ще якесь доволі абстрактне поняття, бо досить добре відав, що навіть своєї теперішньої погрози здійснити не зможе і не розстріляє ні десятого, ні сотого, ні взагалі жодного з цього табору до того часу, поки не вивудять звідси того клятого радянського професора, який так пильно знадобився штурмбанфюреру Шнурре, що прибув до. Києва з надзвичайним повноваженням на чолі таємничої есесівської команди.
І через те, що професора Отаву не було знайдено ні до обіду, ні до самого вечора, ні вночі, хоч в'язнів тримали на ногах до ранку, не даючи нікому бодай присісти, штурмбанфюрер Шнурре заявився рівно за десять хвилин після початку апелю, щоб задемонструвати свій власний метод відшукування професора Отави, якого він, на превеликий жаль, ніколи не бачив, але якого вельми добре знав.
Так почалися дивовижні лекції професора Шнурре на теми шляхів розвитку мистецтва перед ув'язненими київського концтабору восени сорок першого року.
Якби Адальберт Шнурре спробував читати свої лекції на пустельному березі розшумленого моря, то й тоді б міг сподіватися на якесь там відлуння, бо не всі б його слова тонули в розбурханій стихії: сякі-такі море б відкидало йому назад. Якби він викрикував свої просторікування просто в глухий кам'яний мур, то, згідно з законом відбиття, його крикнява поверталася б до нього, хай і понівечена та знеформлена. Якби и гукав нічному притишеному небу, то небо вернуло б його погуки землі, а та б прикотила їх до професора луною.
Але такої зневажливої глухоти, яку виказували до професорової мови ці люди, ніхто б не знайшов ні в живій, ні в неживій природі.
Вони стояли не мертво — уважне професорове око це відзначало. То якесь сколихнення час від часу перебігало по нерівній шерензі, мовби зсудомлюваній від болю, і тоді Шнурре знав, що то подіяли не його високі теорії, а нелюдське виснаження і десь у глибині хтось там мав упасти на землю, але його підтримували, водночас ховаючи від пильних очей наглядачів і самого "лектора", то хтось, вже й не ховаючись, переступав з ноги на ногу, то хтось дивився на захмарене київське небо, то повертав голову до ярів, де вже зранку починалося татакання кулеметів. Але все це безмовно, ніхто не виказав видимої неуважності, якось виходило навіть так, що всі пильно дивилися на професора Шнурре, не спускали з нього погляду, навіть одвертаючись на мить туди чи сюди, отож у нього не було ніяких підстав скаржитися на невдячність аудиторії, його лекції пе переривалися жодним інцидентом, спокійним голосом, не підвищуючи тону, він відчитував черговий шматок, підводився, дякував за увагу, денщик складав його стільчика, перекладач знімав пенойе й протирав скельця, і вся трійця, очолювана штурмбанфюрером, йшла собі, щоб назавтра прибути знову.
Професор Гордій Отава теж стояв у шерензі приречених і теж мав слухати безглузді лекції професора Шнурре. Та чи й чув він їх?
Він, як і всі, теж дивився на одутле обличчя професора-штурмбанфюрера, але бачив не білу невиразну пляму, посеред якої ворушилися самовдоволені губи, — він бачив Київ. Київ обставав його з усіх боків, він був у його коротких, уривчастих, страшних снах під холодними дощами, він був спершу великим, теплим, живим, всемогутнім і нерушимим, як стіна Оранти в Софійському соборі, здавалося Гордієві Отаві, що Київ ще простягає до них свої руки і ще підтримує їх бодай на духу, підтримує навіть тоді, коли вони вже падають, коли вже несила підвести змучене тіло і тільки очі вперто летять догори і шукають і питають, і не вірять: "Як же це? Чому?"
Але дні сунулися в невпинній сірості, хмари залягали весь Київ, залягали і налягали на нього щодалі дужче і більше, і в серце професора Отави стала продзюркувати тоненькими цівочками зневіра. Хтось тут був уже мертвий: або ж він сам, Гордій Отава, або й цілий Київ, бо ні один, ні другий не приходили на поміч один одному, кожен змагався в самоті, може, змагався з самотою, а може, й з умиранням?
І коли щоранку Адальберт Шнурре милувався завойованим великим праслов'янським містом і розчулено зітхав у неубут-ньому захваті перед мальовничістю київських пагорбів і київських соборів, для Гордія Отави і його товаришів то були найтяжчі хвилини.
Бо тоді Київ здавався їм великим, безмежним цвинтарем, а храми, собори, монастирі на його задощених пагорбах стояли, мов каплиці смутку, і хрести на них — наче кістляві символи вмирання.
Професор Шнурре міг бачити тільки те, що лежало перед очима, йому й того було задосить для вдоволення пихи переможця і переможця не простого, а з витонченим, високорозвине-ним художнім смаком.
А Гордій Отава бачив увесь Київ так, неначе піднімала його дивна сила над містом, але все поймалося для нього сірою імлою, всі київські гори схожі були чомусь на Байкову гору, в чіткій розкресленості центральних кварталів і в милій плутанині маленьких вуличок і провулків знову було щось від цвинтарного змішання порядку з безладдям, він мимоволі біг думкою до тої алеї Байкового кладовища, де під чорною камінною плитою спочивав його батько — Всеволод Отава, а ще давніше на тому-самому кладовищі зліг його дід Юрій, існувала неписана традиція в родині Отавів — називати синів тільки слов'янськими іменами, це йшло від їхнього патріотизму. Але чи вже така це ознака патріотизму — неодмінно вмирати в тому самому місті й бути похованому на тому самому кладовищі?