— Плавильно! — писнула Ліза Лисовенко, яка так само, як і брат, не вимовляла літеру "р" (вперше на батьківських зборах лаяли не її Рудика, а когось іншого).
— Треба не сваритися, а проаналізувати, розібратися як слід, — сказав Борис Борисович Сук.
— Так, треба по-серйозному, — підтримав його Сохат Сохатович Лось. — Справді, я помічаю, що наша Соня останнім часом дуже перемінилась. І уроків не готує, і дома нічого допомогти не хоче — ні за холодну воду не береться. Мабуть, щось таки треба робити.
— Так-так! І Кося якийсь не такий став, — сказала мама Вухань.
— Правильно! І Колько мій теж, — погодився Коляй Коляйович Колючка. — Я думав, що це випадково, а тепер бачу… Треба вжити найрішучіших заходів. Треба, звірі добрі, якнайсерйознішим чином взятися за… це саме… за виховання!.. А у вихованні підростаючого покоління критика — найперше… це саме… діло. От!
"Підростаюче покоління" сиділо у кущах під вікном і все чуло.
Але, дивна річ, найсерйозніші заходи, які збиралися вжити щодо них батьки, анітрішечки їх не схвилювали.
Якась сонна лінива байдужість огортала всіх.
У повітрі літало сіре павутиння, схоже на бабине літо, але тонкіше, прозоріше, ледь помітне.
Коли це павутиння торкалося повік, очі самі собою заплющувались і страшенно хотілося спати.
Соня Лось заснула одразу ж після виступу Коляя Коляйовича Колючки. За нею захропла Хрюша Кабанюк. За нею поснули Вірочка Вивірчук та Зіна Бебешко. Раїска Мняу довго боролася, але незабаром і її здолав сон. Заснули й хлопці.
Під кінець батьківських зборів весь клас у повному складі спав під вікном. І так ніхто й не дізнався, яких саме рішучих заходів домовилися вжити щодо них батьки.
…Першим прокинувся Кося Вухань. Якась муха-набридуха залізла йому у вухо і дзижчала так, що хоч-не— хоч, а довелося прокидатися.
Кося труснув головою, виганяючи муху, і здивовано закліпав очима. Весь клас солодко спав під вікном школи. У школі було тихо. Батьківські збори давно закінчилися.
— Агов! Вставайте! Ви що?! — загукав Кося, розштовхуючи однокласників. Це було не так-то й легко. Якби не Колько Колючка, якого Кося розштовхав першим, хтозна, чи пощастило б добудитися інших (так міцно вони спали). Довелося Колькові пустити в хід свої голочки.
Нарешті всі попрокидалися і стали перезиратися.
— Тю!
— Чого це ми поснули?
— Га?
— Дивина та й годі!
— Плавильно!
Але навіть здивуватися по-справжньому вони не здивувалися. Ліньки було дивуватися…
…А дома на них чекали неприємності.
РОЗДІЛ 3
Несподівані результати рішучих заходів.
Таємне зникнення Хрюші Кабанюк.
Переполох у школі. Пошуки.
"І нащо я їм ставила двійки!"
"Гей! Гей! Слухайте сюди!"
Проминемо, друже мій дорогий, цю сторінку. Не будемо того описувати. Ти б теж, мабуть, не хотів, щоб хтось дивився, як батьки вживають щодо тебе рішучих заходів. Отож не будемо й ми дивитися!..
Скажу тільки одне — жодні рішучі заходи аніякісіньких результатів не дали. Крім суму і сліз.
Весь клас ходив тепер заплаканий і зарюмсаний.
Причому плакали вони зовсім не від рішучих заходів. А просто тому, що весь час чогось хотілося плакати. Навіть без будь-якої причини. А батьки, не розуміючи цього, ще з більшим завзяттям продовжували вживати рішучих заходів.
Але успішність так з місця й не зрушила.
У щоденниках рясніли самі двійки.
— Не діти, а хтозна-що! — обурено казав Мамонт Африканович. — Нічого запам’ятати не можуть.
Пантера Ягуарівна з кожним днем ставала все лютішою.
Уроки тепер перетворилися на якесь суцільне ревище.
Як не дивно, менше від інших плакали Кося Вухань і Колько Колючка, колишні боягузи.
І ніхто навіть не думав, що такими страшенними плаксіями виявляться Вовчик Вовченко та Рудик Лисовенко. Кося дивився, як вони без кінця рюмсають, і не міг повірити, що це оті горлохвати, яких він колись так боявся. Косі навіть здалося, що вони якось поменшали, стали зовсім маленькі й жалюгідні.
Та й інші учні, здавалося, поменшали. Особливо Хрюша Кабанюк. Вона, до речі, найбільше плакала і ридала.
— Ох-хрю-хрю, нещасна я!.. Ох-хрю-хрю, нещасна я! — примовляла вона, шморгаючи своїм п’ятачком.
Не можна було без сліз дивитися на неї.
Та от одного разу…
Кося і Колько йшли зранку до школи.
Попереду, хитаючись від ридань і причитуючи: "Ох-хрю-хрю! Нещасна я", дибуляла Хрюша.
І хоч вони наближалися до Хрюші, голос її чогось слабшав, тихішав.
Стежка, якою вони йшли, завертала за кущ. Хрюша на якусь мить зникла за кущем.
Кося й Колько, наздоганяючи її, теж завернули за кущ і… здивовано перезирнулися.
Хрюші на стежці не було.
— Тю! — сказав Кося й подивився на Колька.
— Тю! — сказав Колько й подивився на Косю.
Щойно вони бачили Хрюшу, щойно чули її голос: "Ох-хрю-хрю! Нещасна я", — і враз вона зникла. Як булька на воді. І ніде ж сховатися не могла — кущ був густий і колючий, не залізеш, а далі все добре проглядалося: рідкі деревця і низенька трава. Сховатися було ніде.
— Хрюшо! — гукнув Кося.
— Не балуйся! — гукнув Колько.
Але ніхто не відповів.
— Хрюшо, де ти?
— Відгукнись!
Кося й Колько оббігли все навколо. Хрюша як крізь землю провалилася.
Шукали вони, шукали, а тоді Колько й каже:
— Може, вона вже в школі давно, а ми, як дурні, шукаємо.
— Гайда!
Побігли в школу. Але й у школі Хрюші не було. Хрюша загадково зникла, — наче розчинилася у повітрі.
— Що робити? — розгублено опустив одне вухо Кося.
— Не знаю, — почухав задньою ногою потилицю Колько.
Думали вони спершу розказати Пантері Ягуарівні, але потім Кося сказав:
— А як у Хрюші через те, що вона зникла, ще більші неприємності будуть?.. Хтозна, яких рішучих заходів вживе тоді тато Кабанюк.
— Правда, — погодився Колько. — Поки що мовчатимемо.
Але довго мовчати їм не довелось.
Бо в школу взагалі ніхто в цей день не прийшов. Зранку всі діти, як завжди, пішли до школи. Але до школи чогось не дійшли. Зникли по дорозі.
Всі. Крім Косі й Колька.
Пантера Ягуарівна від розпачу не знаходила собі місця.
— Ой! Що скоїлося?! Що сталося?! Що трапилося?! Ой! Ой! Ой! — заламувала вона лапи.
Вчителі з директором Бурмилом Михайловичем на чолі обступили Косю й Колька і вимагали ще й ще раз повторювати, як зникла Хрюша.