— Гм… Чую сильний пташиний запах. Зозулячий.
— Правильно! — сказав знизу Бурмило Михайлович. — Це запах нашої технічки тітоньки Зозулі. Вона обслуговує годинник.
— Чую наче ще якийсь пташиний запах, але невиразний. Усе забиває запах Зозулі. Опускайте! — І коли Мамонт Африканович поставив Бровка Барбосовича на землю, той обтрусився і задумливо мовив: — Випадок непростий. Прямо скажу — складний випадок. Вперше у моїй практиці не можу сказати нічого певного.
— А може, то все-таки шакал Бацила повернувся до нашого лісу? — спитав Бегемот Гіпопотамович.
— Ні! — категорично заперечив Бровко Барбосович. — Шакалом Бацилою у вашому лісі й не пахне! Кого-кого, а шакала Бацилу я б за десять кілометрів почув.
У цю мить із сусіднього з дубом дерева знявся птах і кудись полетів. У темряві не видно було, що за птах і куди полетів. Та ніхто на це особливої уваги й не звернув. Хіба мало у лісі птахів?!
— Думаю, мені треба буде затриматися, — сказав Бровко Барбосович. — Уночі подумаю, поміркую, завтра допитаю всіх можливих свідків, а тоді вже будуватиму остаточну версію.
Усі розуміли, що Бровко Барбосович почуває себе незручно. Його запросили, сподівалися на допомогу, а він поки що допомогти не може.
— Так-так, звичайно, — вигукнув Макак Макакович. — Переночуєш у мене. А вранці продовжимо слідство.
Макак Макакович теж почував себе трохи незручно. То ж був його друг, він запропонував звернутися до Бровка Барбосовича.
— Але спершу повечеряємо, — сказав Бурмило Михайлович. — Прошу всіх до мене!
І широким жестом запросив присутніх до свого двоповерхового барлогу, де його дружина Михайлина Вуйківна вже заставила довжелезний стіл різноманітними смачними наїдками.
— Треба тільки на ніч обгородити дуб і поставити застережні таблички, — сказав Бровко Барбосович. — Щоб ніхто нічого не затоптував і не залапував. Так завжди робиться. То називається "опечатування місця злочину".
Зробили, як сказав Бровко Барбосович, і вже тоді пішли до Бурмила Михайловича.
Наступного ранку всіх мешканців лісу чекало те, на що вони зовсім не сподівалися.
Коли всі попрокидалися і прийшли на Велику Галявину, то побачили, що годинник на дубі… цокає, іде. Маятник весело гойдався, а хвилинна стрілка поволі рухалася до цифри дванадцять. Наче годинник і не стояв ніколи.
— О! — вражено вигукував кожен, хто з’являвся на галявині.
РОЗДІЛ 5
Дивовижа. "А де це ви вчора зникли?"
"Гм!.." — каже Бровко Барбосович.
Речовий доказ.
Скоро під дубом зібралися всі — і вчителі, і учні. Не було лише Макака Макаковича і Бровка Барбосовича. Друзі, мабуть, пробалакали всю ніч до самісінького ранку і тому трохи затрималися.
Як ви пам’ятаєте, місце злочину було "опечатане", тобто дуб обгородили наспіх зробленим тином з гілок і всюди поставили таблички з написом: "Вхід суворо заборонений!".
Тому учні і вчителі юрмилися біля загорожі, не наважуючись підійти ближче, а тітонька Зозуля перелітала з дерева на дерево, теж боячись наближатися до дуба.
— Дивовижа! — раз у раз повторював Бурмило Михайлович і розводив лапами. — Дивовижа!
— Скре-ке-ке! Скре-ке-ке! Що тут сталось? Що таке? — почулося з кривої берези, що росла неподалік од дуба. На березі сиділа, дригаючи для рівноваги довгим хвостом, сорока Скрекекулія, відома на весь ліс базіка і плетуха.
Тітонька Зозуля підлетіла до неї і почала розповідати.
Скрекекулія тільки крилами сплескувала:
— Ах-ах-ах! Який жах! Диво-дивина! От тобі й на!
Колько Колючка, Кося Вухань, Боря Сук і Михайлик Ведмеденко з подивом поглядали не лише на годинник, а й на Вовчика Вовченка, Рудика Лисовенка та Васю Кицина, які прибігли до школи і поводилися так, наче й не пропадали вчора нікуди.
Нарешті Колько Колючка не витримав і спитав:
— Алло! А де це ви вчора зникли? Хіба так грають?
Вовчик Вовченко й Рудик Лисовенко чогось знітилися, почервоніли й спершу навіть не відповідали нічого. Потім глянули скоса на Васю Кицина і, побачивши, що той теж мовчить, буркнули по черзі — спершу Вовчик, потім Рудик:
— А… а… ми додому пішли…
— Пізно вже було… і взагалі…
Хлопці до Васі Кицина:
— А ти?
Вася блимнув на Вовчика й Рудика, закліпав і нявкнув:
— І… і я…
Усі троє поводилися явно підозріло, навіть таємничо.
Але, оскільки через диво з годинником обстановка й так була напружена, з’ясовувати ту таємницю не стали.
До речі, саме у цю мить на Великій Галявині з’явилися нарешті Бровко Барбосович та Макак Макакович.
— Гав! — здивовано сказав Бровко Барбосович і сів на траву.
А Макак Макакович тільки мовчки роззявив рота.
— Дивовижа! — вкотре вже повторив Бурмило Михайлович. — Ми прийшли, а він іде! Дивовижа!
Бровко Барбосович пильно оглянув присутніх. І раптом погляд його спинився на Васі.
— Гм!.. — сказав Бровко Барбосович, підняв ліве вухо сторч і запитально подивився на Бурмила Михайловича. — Хто це?
— Наш новачок, — пояснив директор, — Вася Кицин. Синок дикої очеретяної кицьки Мури.
— Гм!.. — знову сказав Бровко Барбосович, опустив ліве і підняв сторч праве вухо.
— А що таке? — поцікавився директор.
— Нічого-нічого, — загадково сказав Бровко Барбосович.
Усі перезирнулися.
Очі Вовчика й Рудика спалахнули, як свічечки. Вовчик і Рудик не промовили жодного звуку, але вираз їхніх мордяк був красномовніший за будь-які слова: "А що ми говорили?! Що?!"
Вася Кицин аж присів від такої кількості зацікавлених поглядів.
— До речі! Рівно пів на дев’яту! Чи не час починати уроки? — Бровко Барбосович звів очі на Бурмила Михайловича.
— Так-так! — схаменувся Бурмило Михайлович. — Тітонько Зозуле! Давайте сигнал!
Тітонька Зозуля метнулася до дуба, але Бровко Барбосович вигукнув:
— Тільки до годинника — не підлітать!
Тітонька затріпотіла у повітрі крилами, різко загальмувавши, і просто-таки впала на траву. І вже знизу закувала на урок.
Учні неохоче попленталися до класу. Вони розуміли, що зараз почнеться найцікавіше — розслідування.
І вони не помилились.
Тільки-но учні з Лисаветою Патрикіївною пішли у клас, Бровко Барбосович наказав:
— Усім одійти від дуба!.. До годинника ніхто не наближався?
— Ніхто! — за всіх відповів директор.
— Та-ак! — Бровко Барбосович зайшов за загорожу і почав обнюхувати "місце злочину". Кілька разів оббіг навколо дуба, обнюхав стовбур. Повторив: