Я з хвилюванням очікую першої зустрічі з Тахом. І хоч мене дуже турбує те, як він поведеться з Пташкою, я просто не діждуся, коли побачу їх разом. Дідусь радить мені не забувати, що вони все ж таки коні, а не люди. Мовляв, не варто розводити зайві сентименти й робити дурниці. Я й сама намагаюсь бути витриманою, але це дуже важко. Надто ж коли любиш Пташку так, як я.
Поки що до побачення, обіцяю написати тобі, як тільки Тах приїде.
Твій новий друг Кітті Джемісон.
Р. S. Монгольска шапка — це щось казкове. Тут ніхто зроду нічого подібного не бачив. Хоч би швидше настала зима, щоб надіти її в школу! Мені слід добре подумати й послати тобі щось оригінальне, але я нездатна вигадати нічого такого, що бодай би наполовину було таке чудове, як твій подарунок.
Кітті.
5
Дорогий Бар'юте!
Тах уже тут!
Його привезли в п'ятницю у спеціальному фургоні з карантину в Беркшірі. Коли грузовик з фургоном на буксирі спинився, ветеринар запитав дідуся, що він хоче: випустити Таха на сусідніх луках чи відвезти його далі в гори?
Дідусь відповів:
— Випускайте прямо тут. Нехай перше його враженню від нового місгі;я буде пов'язане з нами.
Я не знала, чого сподіватися. Пташка стояла ззаду легенько штовхаючи мене носом, а Скіпа замкнули в хаті, щоб він не гавкав. Ще навіть не бачили Таха, а зі мною вже відбувалося щось незвичайне. Я страшенно хвилювалась, і, по-моєму, Пташка теж передчувала, що там, у фургоні, таїться щось загадкове й дике і це має пряме відношення до неї. Вона без упину намагалася просунути голову мені під руку й штовхала мене в спину, немов просила забрати її звідси геть.
— Чш-ш, Пташко, — шепнула я сердито.
Навіть не знаю, чому я заговорила пошепки, але до мене доносилось сердите пирхання Таха, ніби він відчував якусь небезпеку. Жеребець форкав, бив копитом, хвицався.
— Відійди, Кітті, — сказав дідусь і звелів ветеринарові одчинити задній борт.
Як тільки ветеринар узявся за засув, Пташка почала задкувати, а потім обернулась і чкурнула за будинок.
Дідусь засміявся і весело сказав:
— Вона ще передумає.
Нарешті задній борт опустився. З глибини фургона дюйм за дюймом появлявся Тах, і я зрозуміла, що бачу незвичайне, найдикіше в світі створіння. Такого мені зроду не доводилося стрічати. Мимохіть скривившись, я вигукнула:
— Але ж і почварний!
Я не сподівалась побачити коня, який був би такий коренастий і міцний, такий кошлатий і плямистий, з наполовину вилинялим хутром (саме хутром, бо на шерсть це анітрохи не скидалося). А його чудернацька грива, вона стояла сторчма, як зубна щітка! Але над усе мене вра
зила його величезна голова. Він справді мов дві краплі води схожий на тих доісторичних коней, що їхні зображення дідусь порозвішував на стінах. А його бакенбарди! Ніколи в житті я не бачила коня з бакенбардами.
— Хіба ж не красень! — зрадів дідусь, коли Тах зійшов на землю.
— Ну й страшидло, вихопилось у мене ненароком.
— Він мов скажений.— Відверто кажучи, він мене просто злякав.
А дідусь СМІЯВСЯ!
— Ти ще передумаєш!
По-моєму, я вже тоді почала передумувати, коли Тах тільки на мить, на єдину мить закляк з опущеною головою, дивлячись на нас так, ніби готувався напасти. Мабуть, саме тому, що вигляд у нього був лютий і зловісний, мені згадалися всі твої розповіді про нього, про те, яким сміливим, рішучим, нескореним показав себе Тах, коли ви переслідували його. І мені стало байдужісінько, який він на вигляд.
Але дідусеві я сказала:
— Зроду-віку він не буде щасливий тут, дідусю. Надто він дикий і надто незвичайний. Ніколи йому тут не прижитись, ніколи!
— Побачимо, — відповів дідусь, а Тах ураз, ніби великий кіт, напружив м'язи, немовби от-от стрибне. Та натомість рвонув учвал через луки. Він стрілою летів далі й далі, здавалося, що він хоче розпластатись по землі разом зі своїми чудними товстими й короткими ногами.
І невдовзі зник ген-ген у долині. Але й там, гадаю, він усе мчав та мчав без передиху.
— Дивовижно! —— захоплювався дідусь. — Надзвичайно! Оце так кінь! Хоч куди!
Я роззирнулась довкола, шукаючи Пташку, але вона злякано принишкла десь за будинком. Дідусь плеснув себе по колінах і щасливо засміявся в свою колючу бороду.
— Ну а тепер зачекаємо, що повідомить нам Пітер,— мовив він. — Передам йому в його Вороняче гніздо, щоб віднині пильнував за жеребцем.
Вороняче гніздо —— то наш спостережний пункт. Ця споруда цілком зі скла, стоїть на найвищій горі заповідника, і до неї так важко добиратися, що дідусь заборонив мені туди лазити. Пітер — дідусевий асистент — повинен перебувати там влітку і взимку, спостерігати за тваринами. Йому звідтіля видно на багато-багато миль
навкруги. Наступного року на Воронячому гнізді хочуть встановити телевізійні камери, і в нас буде змога бачити все, що там, відбувається, просто з дідусевого кабінету, Дідусеві в його віці важко туди діставатись, хіба, що вертольотом. '
Ми пішли, до будинку, щоб по радіо за допомогою спеціального передавача зв'язатися з Пітером. Коли ж я аа близилась до Пташки, вона вперше за весь час утекла від нас, ніби ми заподіяли їй щось лихе.
— Ну от, уже відчуває... — озвався дідусь.
— А що саме?
— Перше занепокоєння... Пташка відчула, що тут відбувається. Вона знає..
Я не поцікавилась, що ж вона знає, але хоч би там що, пригоди вже почалися.
Судячи з усього, міркувала я, цим двом не судилося подружитись: Пташка ніколи не наважиться ступити далі сусіднього лугу, а Тах, ясна річ, десятою дорогою обминатиме наш будинок. Більше того, я була абсолютно І певна, що Тах уже задумує, як утекти.
Але дідусь сказав мені: "Терпіння, серденько" — і попросив Пітера по радіо негайно повідомити нам, як тільки він запримітить Таха.
— А як, на вашу думку, поводитиметься дикий кінь?— почули ми голос Пітера з динаміка.
— Відверто кажучи, не уявляю, — відповів дідусь. — А втім, який у нього вибір? Відшукає собі десь тиху місцинку й причаїться там на якийсь час.
І справді, так воно й сталося. Назавтра, коли ми снідали, розхвильований Пітер викликав нас із Воронячого гнізда. (Пітер — невисокий на зріст і дуже любить танцювати. А що він там, на горі, завжди сам один, то весь час танцює. Виконує і шотландські танці, й сучасні, ба навіть російські та угорські народні танці, й усе це сам із собою).