— Слухай, Антосю, — мовила Анеля, сідаючи коло нього на софі й обіймаючи його поза шию. — Не гнівайся на мене за те, що тобі скажу. Люблю тебе, люблю своїх дітей — наших дітей, Антосю! Люблю над життя, мало що не сказала — над спасіння душі своєї. І власне через те, що люблю так кріпко, я б бажала, щоби ніщо не каламутило нашого щастя, яке може дати любов. Адже ж і ти сього бажаєш?
— Хто ж би сього не бажав? — скрикнув капітан, притискаючи її до грудей.
— Слухай же, любий мій! Знаю добре, що тепер, після твойого повороту, скоріше чи пізніше дійдуть до твойого слуху всякі сплітки і байки. Не сумніваюся, що знайдуться такі, що в очі мені підлещуються, а поза очі будуть кидати на мене болотом, будуть мене понижувати в твоїх очах.
— Анеля! І ти можеш допустити на хвилю, що я буду вірити підлим спліткам?
— Не хвались сильний своєю силою ані відважний своєю відвагою! — сказала хмарно Анеля. — Ні, любий, не говори сього! Що там казати про те, чи я допускаю, чи не допускаю! Розумний чоловік усе допускає і нічого не допускає. Тож ліпше завчасу запобігти можливості всяких таких допущень, які б могли мене кривдити в твоїх очах.
— Як ти се розумієш?
— Витолкую тобі ясніше, про що річ іде. Не від сьогодні знаю, що лихі язики чорнять мене, буцімто я заробляю гроші якимсь нечесним способом. Відки йдуть сі глупі сплітки, не знаю. Я не жила сими часами на великій стопі, не бувала так часто в товариствах, щоб могла про все дізнаватися. З твоїх давніх приятелів мало хто тут лишився, та й ті дуже рідко в мене бували. То й не знаю, в чому мене обвинувачують. Поки річ ішла про мене саму, я не дбала про те зовсім. Доволі мені власного сумління, почуття власної невинності. Та коли ти вернув, то діло зовсім інше. Такі глупі сплітки можуть затроїти твоє життя, наробити тобі неприємностів, коли не будеш узброєний на їх опроверження. І власне сього я домагаюся від тебе.
— Та коли ти мене впевняєш про свою невинність, то якого ж мені ще свідка треба?
— Слухай, Антосю, — сумно промовила Анеля, — не кажи так. Чоловік не камінь. Можуть знайтися річі, дуже подібні до правди, і свідчити против мене. Найперше дай мені святе слово, присягни мені на любов до наших дітей, що все, що тілько вчуєш против мене, скажеш мені до очей, нічого не скриваючи, ні в чім мене не щадячи, про все домагаючись пояснення!
— Анелю, пробі, тривожиш мене тим урочистим тоном!— скрикнув капітан, схоплюючися на ноги. — Чи думаєш, що тут може виринути щось аж таке страшне та грізне, щоб аж...
— Нічого не думаю, тілько домагаюся від тебе того, на що маю право. А бачиться мені, що на твою одвертість маю повнісіньке право.
— Авжеж! Авжеж! Безперечнісіньке право!
— І обіцюєш мені, що будеш супроти мене завсігди щирий і одвертий?
— Обіцюю на честь, на свою душу!
— І не матимеш передо мною ніякої тайни, хоча б ти міг догадуватися, що її виявлення буде для мене дуже болюче?
— Обіцюю! Хоча б я міг догадуватися, що її виявлення принизить мене в твоїх очах, зробить не гідним твоєї любові.
— Сього не потребуєш і в думку покладати, любий мій! — мовила Анеля, цілуючи його в уста. —А за обіцянку дякую сердечно. Будь певний, що я не надужию твого довір'я.
— А я... я, скажу тобі по правді, не розумію добре, пощо сі всі церемонії.
— Дай боже, щоби вони були непотрібні! — зітхнула Анеля. — Та в усякім разі надіюся, що вони нікому не пошкодять. Ну, добре, се було б одно. А тепер друге.
І, відчинивши шухлядку від своєї туалетки, виняла з неї стару засмальцьовану книжку, оправлену в полотно. Капітан знав добре сю книжку. То була рахункова книжка, що її купив день перед своїм шлюбом з Анелею і дав їй, щоби записувала всі розходи й приходи їх маленького господарства. Анеля дуже совісно день у день записувала в ній усі рахунки. Сю книжку подала йому тепер.
— Візьми і передивись мої рахунки. А ось квити від купців і інших людей, з якими я мала які-небудь грошеві інтереси за тих п'ять років. А ось у сій пачці листи, що приходили до мене. Прошу тебе, передивися все те, розсліди совісно кожду подробицю, кожду цифру, кождий папірчик!
— Бійся бога, Анельцю! Нащо сього? Вірю тобі й без того.
— Ні, я не хочу! — відповіла Анеля. — Розсліди і потому вір або не вір. Дай мені слово, що задаси собі сю працю!
— Ну, коли воно доконче...
— Доконче. І то ще сьогодні!
— Га, нехай і так буде!
— Добре. Дякую тобі! Се буде для мене найкращий доказ довір'я з твого боку!
І, поцілувавши його в чоло, Анеля вийшла, лишаючи його самого з рахунковою книжкою, квитами і немалою пачкою пожовклих листів. Не можучи ще отямитися з зачудування, капітан якийсь час ходив по покою, поки врешті не доміркувався, що його жінка остаточно має рацію і що вся отся незвичайна сцена є тільки доказом її незвичайної любові до нього і вкупі з тим її обачності й незвичайного розуму. А зміркувавши се, він узявся совісно за рахунки й папери. Щоби йому не переривати праці, жінка принесла йому підвечірок до салону і знов лишила його самого.
IV
Після вечері в тіснім кружку — тітка Юля, на котру Михась раз у раз відказував, мовби прочуваючи се, не прийшла — капітан почав збиратися виходити.
— Хочеш іще йти? — спитала Анеля. — Куди?
— Треба заглянути до офіцерського касину.
— Може би, ліпше було, якби ти не йшов?
— Але ж, моє серденько, взяли би мені се за зле, якби я не показався між товаришів. Зрештою і сам я рад би побачити старих знайомих.
— Ну, з тих старих знайомих небагато там застанеш. Хіба Редліха і... не знаю, кого би там іще міг ти подибати.
— Один Редліх стане за дев'ятьох, — сказав поважно капітан, припинаючи шаблю.
— Ну, то бодай не барися там довго! — нагадувала Анеля. — Сьогодні в мене таке свято, що я не хотіла би й на хвилинку розставатися з тобою.
— Я теж не дуже радо йду, Анельцю, вір мені, та що ж, не виходить інакше. Мушу. Знаєш, що наш військовий стан накладає на нас усякі обов'язки.
— Ну, йди вже, йди! — сказала сміючись Анеля. — Ще хто скаже, що на старість зводжу тебе з дороги обов'язку.
Коли би капітан по своїм виході міг був заглянути в лице своєї жінки, був би, без сумніву, вельми зачудувався. Лице те, перед хвилею таке погідне, ясне і енергічне, що так і дихало здоров'ям і втіхою, тепер було бліде, як у трупа, являло вираз якоїсь безмірної тривоги. Уста тремтіли судорожно, немов шептали якісь нечутні закляття вслід за капітаном. У грудях не стало віддиху. Поборена якимсь таємним знесиллям, Анеля впала на крісло і кілька хвиль сиділа недвижно, правдивий образ зневір'я і розпуки. З того остовпіння пробудили її голоси, а далі швидкі кроки дітей.