Це вже Кременчуцьке море.
Нахилившись, Люба знову щось задумливо пише. Якби моряк, що блукає палубами, заникує та заглядає всюди, міг зазирнути в це писання, прочитав би там: "Милий мій, дорогий!
Капітан занедужав, і я цілу ніч стояла на вахті, і цілу ніч думала про тебе. Коли стою на містку, я й крізь темряву ночі бачу тебе десь там, попереду, за сигнальними вогнями. На причалах, як вийду, все шукаю тебе очима, хоч знаю — тебе тут нема, ти — далеко. Якби нашому судну та швидкість ракети! Швидкість таку, щоб долетіти, домчати до тебе за мить! Мої пасажири іноді нарікають, що ми ходимо надто повільно, як для нашого .часу, ледь чалапкаємо, мовляв... Людям треба швидкостей, треба гнати, щоб аж у вухах свистіло, от тільки не знаю: чи й щастя людини в цьому?.. Сьогодні вранці стою на містку, а наді мною зненацька з снарядним гулом та свистом так і про-шугнув реактивний через Дніпро. Аж очі заплющила. Розплющую, а в повітрі — зовсім беззвучно чайка пливе. Там сила й напруга снарядна, а ця, мов на екрані, так тихо пливе, повільно, хоч музику про неї складай...
Подивилася у вікно, погризла зубенятами олівчик і
знову писала:
Кременчуцьким морем ідемо. Що далі на простір, то крилатіший вітер. Уночі, коли стоїш на вахті, він шарпає тебе, мов хтось живий, всякі думки навідає... Згадалось, як була я зовсім маленькою й ми тікали з мамою на переправу... Я аж падала в бур'яні, а недалеко щось горіло велике, вітер гнав по небу чорні клубовища диму й вони переганяли нас..."
Хтось на цьому затінив їй світло знадвору. Звела очі — за вікном, затуливши собою мало не пів-Днїпра, стоїть стрижений морячок і так широко всміхається.
Вона теж усміхнулась йому.
А ще за хвилину вже побачила його в дверях,— схвильований розігнався через кімнату просто до неї. Вона збентежено підвелась,
— Вам чого? Пояснювати мені, що таке морські вузли? Уявив собі, що я справді не знаю?
— Любо, дай мені яке-небудь завдання!
— Це інша річ. В Дніпро кинешся?
— Хоч із щогли.
— Холодно вже... І потім — нащо?
— Щоб довести. Щоб ти знала... Ні, це не жарти! Вона подивилась на нього поглядом довгим, твердим,
як дивилась, мабуть, уночі на бакени, на сигнальні вогні. Потім мовчки, забравши з столика книжку і недописаний свій лист, пїтлаР майже вискочила за двері.
Хлопець, одначе, від неї не відставав. Вона на палубу, він на палубу теж. Стала підійматись на місток — вій і собі за нею на східці.
Дівчина обернулась сердита:
— Читати вмієш? Ось напис: "Стороннім заборонено".
— Я не сторонній.
— Ні, сторонній. Якраз сторонній!
Це було сказано, вигукнуто так, що він не зважився далі йти за нею. Вернувся, пристояв край палубиг підставивши обличчя вітру. Зайнята! Є в неї! Але хто? Де він? Який?
До самого вечора відкинутий стражденник сидів у буфеті, окутаний хмарою сигаретного диму, і вже не вітійствував на всі боки, усім розповідаючи, особливо картопляним тіткам, про свої підводні й надводні одісеї.,.
Уночі иа ГЕСі вивантажували картоплю. Набігли бригадою вантажники, на головах брезентові капюшони, що спадають аж на плечі, одяг абиякий, взуття теж. Більшість з бригади немолоді вже, вузлуваті, низькорослі, деякі ніби аж миршаві, але як вони взялись до роботи! Як у них закипіло!
Пасажири, зібравшись біля трапа, стежили за ними, мов за якимись чародіями. Робилося все дружно, весело, від душі, важезні лантухи та чували так і мелькають, так і летять, ніби вони наповнені пухом, а не картоплею... Одні вантажники з.трюму — низкою на трап, що аж пружинить під ними, і далі з лантухами на пристань, а інші, звільнившись, уже їм назустріч бігцем, робочим строєм — "де ще тут? Давай! Мерщій! Розступись!"
— Оце робота. Аж гарно дивитись! — у захваті сказала Люба, і хоч навряд — чи вона зверталася до відкинутого свого кавалера, одначе він це сприйняв як натяк і одразу зник, десь провалився в трюмі. Невдовзі він з'явився звідти в ряду вантажників з тугим кількапудовим чувалом на плечах.
— О, гляньте, ось і наш! — засміявся котрийсь із пасажирів, упізнавши демобілізованого флотського, що саме ступив на трап, несучи свою ношу повз Любу. Ніс він свій вантаж просто віртуозно: величезний чувал, струбульчастий від картоплі, що випирала з нього, зовсім вільно лежить хлопцеві на плечах, руками морячок його зовсім не підтримує, обидві руки гуляють, ще й сигарета для шику затиснута у веселих зубах!..
Коли вже відчалювали, морячок повернувся на пароплав з трофеєм, з рябим кавуном неймовірних розмірів. Більший, мабуть, за гарбуза з плавнів. Підніс кавуна Любі:
— Прошу прийняти!
— Увесь? — всміхнулась вона примирливо.— Всього не візьму.
— Бери! — підохотив боцман.— У ньому ж півпуда сонця херсонського.
— Всього не візьму,— повторила вона.— Хіба половину.
Хлопець тут же з розмаху трахнув кавуном-гігантом об перило і, коли кавун розкрився, повен червоного жару, повен сонця степового, хлопець подав більшу півкулю їй:
— З душею ось бери!
"Душею" він, звісно, називав саму серцевину кавуна, ту найсолодшу, без кісточок...
Уночі в підводній частині пароплава щось сталося, лопать зламалась, чи що, і довелось довго стояти серед води, ремонтуватись у темряві.
Любу пасажири .бачили тепер то тут, то там суворо заклопотаною, навіть стурбованою, проте, коли стрижений морячок, заглядаючи до машинного відділення, спробував був дати якусь непрохану пораду, Любов Семенівна так відрізала йому, що він уже більше не радив.
У Дніпродзержинську знову скинули частину картоплі, трюми спорожніли, пароплав полегшав, і пішов тепер ніби аж швидше і веселіше вниз, назустріч розгонистим степовим вітрам.
Зостались позаду могутні дими Запоріжжя.
Поступово мінявся контингент пасажирів. У порту Леніна зійшли на берег олімпійці, що, як виявилось, були тільки майбутніми олімпійцями (так сказали вони жартома про себе), а в сьогоденні були поки що рядовими спортсменами, хоча й повертаються із якихось серйозних змагань, де їм довелося захищати честь запорізьких заводів. Ще раніше них зійшов пенсіонер з бекасиним дробом у потилиці й сповнений задуми професор з дружиною. Тепер, крім жвавого морячка, дорога якому лежала аж до кінцевої пристані й навіть ще далі, з старих пасажирів зоставались на пароплаві лише тітки, що супроводили картоплю, та лисий піжамник, який тримався відсторонено, бо після тої сутички за обідом з приводу своїх проектувань, досі перебував із степовичками в мовчазному конфлікті.