Судно помітно починало розгойдувати: ішли Каховським морем серед відкритих просторів неспокійної голої води. Млою-мрякою затягло береги, майже зникали вони в заюженій далечі. Вітер, що ледве дмухав, коли пароплав віддалявся від багряних київських гір, вітер, який зовсім ущухав, коли судно осідало в камери шлюзів (а таких камер на Дніпрі стає щодалі більше), тут він, вітер просторів, ставав вітрюганом, розгулювався, летів кудись у безвість з силою стихії. Дужчає, аж висвистує, зриває з бурунів біле ошмаття піни. Коли відчиниш двері на палубу, б'є в обличчя, відкидає тебе назад, і просто дивно стає, як тримається там, на місту, оте дівча, що звати його — помічник капітана.
По бурунах іде судно, крізь заметіль чайок.
— Це вже шторм,— повеселілий, звертається до нових пасажирів морячок.— Чуєте, як скрипить наша посудина? В ночвах ідемо по Дніпру, але як ідемо!
До причалів дедалі важче було підходити, до одного з дебаркадерів, що притулився під високим обвалистим берегом, особливо довго й трудно причалювали. Вода збурена, каламутна, штормова хвиля з кожним ударом обвалює рихлий, зрушений грунт берега, де, оголившись, проступали тепер усі палеозої та мезозої. Судно на скаламучених бурунах стало одразу незграбним, погано слухалось команд, що лунали з містка. Носом встигли зачепитися, а корму щораз далі відгортало вбік, штовхало до обвалля розкислих берегів — виникала загроза, що судно ось-ось і зовсім буде скинуте на мілину. Треба б швидше кидати кінець від корми до дебаркадера, підтягтись, пришвартуватись на глибокому, але хто ж його докине на таку відстань?
— Шлюпку! — пролунала команда.
Пасажири, висипавши на палубні тераси, стежили, як матроси похапцем спускають шлюпку, як уже й завзятий морячок, з'явившись серед них і відіпхнувши одного надто вже невмілого матросика, з другим опинився в шлюпці, підхопив поданий йому канат і, переборюючи веслами буруни, погнав до дебаркадера.
Там його ждали, кинутий ним канат був підхоплений на льоту.
Незабаром судно пришвартувалось, підтяглеся до дебаркадера впритул.
Шлюпка повернулась до судна, її підняли лебідкою й знов прилаштували на місце. Коли мокрий, обхлюпаний хвилею морячок скочив на палубу, пасажири зустріли його поздоровленнями, і тільки лисий піжам-ник, певно, запам'ятавши "комплімент", зустрів хлопця ущипливим злорадним смішком:
— Ти хоч помітив, до якого причалу допоміг їй пришвартуватись?
— А до якого?
— Кажуть, жених тут у твоєї Любки. Пошту йому передала через отого вусатого... Всю дорогу, видно, складала посланіє...
У цей час пролунала команда відчалювати. Оглушена риба спливає з-під пароплава. Риби густо на воді, двоє молодих ловлять її з дебаркадера хватками. Захоплені обидва, клопочуться риболовлею, вибирають оглушених в'язів та коропчуків, а старший у формі річника, підтягнутий, вусатий, стоїть біля перил дебаркадера й філософськи-спокійним поглядом проводжає Любин пароплав. Він відчалює повільно, але впевнено.
— Ви ж не забудьте, Григоровичу! Тільки повернеться з рейсу — йому в руки! — схвильовано гукає з містка Люба вусатому.
— Передам, передам,— заспокійливо гуде вусатий з дебаркадера.— Не розминетесь, хоч води й багато... Не турбуйся...
Морячок-залицяльник, задерши голову, глянув на місток, і Люба постала перед ним зовсім не такою, як досі, далекою була в цю мить, просто-таки недосяжною. Світиться, не зникаючи, усмішка, призначена комусь невідомому, не тобі...
І знову простір, і знову вітер.
Птахів багато. Чайки невагомо в'ються в повітрі, крижаки з торпедною прудкістю пролітають сюди й туди. Пролетять і сядуть на сиву воду, з судна ледве помітні темні цяточки між бурунами, де вони спочивають.