— А, он як.
Віктор більш нічого не сказав, але слова Кусі його образили. Він знав, що його не можна вважати за вродливого. Виходить, що він не мав права користуватись життям, як інші? У словах Кусі він почув натяк на себе.
"Це вона мені навмисно сказала, щоб образити, щоб дошкулити. А де ж були її очі попереду? А як міг я кохати таку... бездушну тварину, котрій треба тільки вродливості, сили. А що той чоловік злодій, що він небезпечний для людей, що він душогуб — то байдуже. Мені більше коло неї нічого робити".
Він раптом спинився й, глузливо посміхаючись, сказав.
— До побачення. А може, вже й не побачимось.
Повернув убік, не звертаючи уваги на здивовані запитання Кусі, й пішов. Спокій покинув його.
Він думав:
"Що я наробив? Так не можна було робити".
Вернутись до неї? Ні, це дуже смішно й соромно. То виходить, що він не буде більш ходить до неї щовечора, не буде більш цілувати її, голубити? Це було занадто боляче.
Віктор спинився, потер чоло рукою.
Так, так. Це розрив.
Страшне слово...
"Що я наробив? Невже це не можна налагодити знову? Але пляма від цього залишиться на наших майбутніх відносинах, хоч, може, вони й налагодяться. Кажуть, рани заживають, а рубці залишаються. Та ні, я не можу зрозуміти, як це я не буду обіймати Кусю, як це? Та хіба вона витримає це? Всім відомо, що вона була трохи не нареченою моєю, у неї ж мала бути від мене дитина. Не розуміло. Як це сталося?"
Віктор помітив, що йде не додому, а кудись убік. Він сів на лаву біля якогось будинку.
Бігти швидше до неї... додому. Не треба гаяти ні хвилини. Господи, як я її образив. Я її відштовхнув! Чи простить? Чи буде тією любою, маненькою Кусею, якою була для мене досі? Я дурний, шалений. Чи подумав я про те, що без неї жити не здолаю? На мене якийсь сказ найшов. Швидше, дурню! Навколішках мушу я прохати вибачення!"
Віктор встав і хутко пішов до Кусі. Він твердо вірив, що випрохає в неї прощення.
"Звернув увагу на якісь слова. Ну що ж такого, коли вона кохається в красі? Це ж як всяка дівчина. Та вона ж молода. Хіба вона мене зрадила? Дурні ревнощі. Сидить в мені злість і під’юджує зробити прикрість комусь, бачити погане там, де його зовсім немає. О господи, поможи мені! Хай вона простить. Ну, не живий же чоловік уподобався їй. Картина. А я приревнував Кусю до мертвого малюнка. Виходить, коли мені вподобається тарілочка з малюнком жінки, то Куся має право мене покинути? Як я зміг зробити таке безглуздя?"
А як не простить? Вона може сказати, що сьогодні я приревнував до малюнка, завтра — до подруги, позавтрому — до книжки. Я образив її. Треба прохати. Я не переживу, коли не простить. Застрелюсь. Піду світ за очі. Тільки мене й бачили".
Перед будинком, де жила Куся, він спинився і почав думати, що їй сказати. Нічого не міг пригадати. В голові крутилась тільки одна думка:
— Хоч би простила, хоч би простила.
Віктор бігом піднявся по східцях й подзвонив. Серце застукотіло й заметушилось у грудях, в роті пересохло.
"Чого так довго не відчиняють? Ага, ось ідуть".
Не скидаючи навіть кашкетки, Віктор хотів кинутись у кімнату Кусі, щоб швидше притиснути її до своїх грудей, поцілувати й помиритись. Покоївка заступила йому дорогу.
— Панночки немає вдома.
— Як немає? Я бачив світло в її кімнаті.
— То я прибирала.
— Добре, я залишу цидулку. Пустіть.
Покоївка стояла на шляху йому. Без панночки вона нікого не пускає.
— Та що ви дурня вдаєте? Ви мене хіба не знаєте? Що я, перший раз тут?
Віктором опанував невиявлений жах, який обхоплює людину в темній кімнаті.
"Чого вона не пускає? Може, Куся так розсердилась, що не веліла мене пускати? Дарма! Я сам побалакаю, я сам!"
— Пустіть!
Він схопив покоївку за руку, але в цей мент із кімнати вийшла Куся.
— Чого ти підняв ґвалт?
— Та чого ж вона дурить, що тебе немає вдома? Що за комедія тут витівається? Я прийшов до тебе поговорити. Ходім у кімнату.
— Ходім у хазяйську вітальню, бо в мене не прибрано.
— Та що це ви, змовились не пускати мене в твою кімнату? Що не прибрано, то дарма, я не чужий.
Почуття чогось гидкого й образливого заворушилось у ньому. Насувалось чорне, волохате й холодне. Розпечений мозок відрікався розуміти, що тут коїться, чого не лускають. З напруженими м’язами, блискучими від обурення очима Віктор зробив крок уперед. Куся заступила йому дорогу й глухо проказала:
— Не пущу.
З злістю схопив її Віктор і шпурнув за бік. Дверина відчинилась. Віктор глянув і захолонув: там стояв офіцер і з ніяковістю прислухався до того, що робилось в передпокою.
— А... он що...
Віктор хитнувся й взявся за одвірок. Підлога, стіни, малюнок над столом посунулись убік. Повіяло гарячим, в очах заблискали червоні вогники.
Віктор безтямно посміхнувся.
— Он як...
"Себе тільки чи й її?" — думав він, намацуючи в кишені револьвера.
"Себе одного... не хочу брати на душу другого гріха. Боже, прости й пособи мені".
Він вихопив револьвера і притулив до голови.
"Коли б не схибить..."
Покоївка скрикнула й затулила руками обличчя. Офіцер кинувся до Віктора, схопив і одвів руку. Постріл гримнув, куля влучила в стінку. Куся стояла навколішках і благала:
— Не треба... Вітю... не треба...
— Пустіть! — несамовито закричав той.— Пустіть! Яке ви маєте право мене тримати?
Він захрипів, важко впав додолу й зайшовся од шаленого реготу.
Принесли води, поклали Віктора на ліжко. Він потроху заспокоювався. Навколо зібрався увесь дім і тихо, не балакаючи, дивилися на нього. Куся плакала.
Віктор підвівся на ноги.
— Де мій револьвер? — хрипучим голосом спитав він.— Не бійтесь... тут не буду стрілятись.
Всі мовчали.
— Я питаю, де мій револьвер?
Господиня квартири, не виходячи вперед, відповіла:
— Револьвер у мене. Але я не вважаю можливим повернути вам його.
— А... так я!..
Віктор схопив вазу для квітів і несамовито шпурнув її в люстро. Додолу посипались уламки скла й наповнили дім специфічним дзвоном. Віктора знову схопили й дали води.
— Присягаюсь іменем Бога, що вдома я пущу собі кулю в лоб,— сказав він Кусі, коли його пустили, благаючи не робити собі шкоди.
Віктор спокійно натяг кашкетку й вийшов на вулицю.
Свіже повітря дихнуло на його морозом, й Віктор очунявся. Ступати було важко, думати важко, стояти теж. Він пройшов на бульвар і сів на лаві. Він ясно почував одне: треба йти десь доставати револьвера й пустити в себе кулю. Вішатись він не хотів — ця смерть була дуже гидкою.