Легкою гримаскою Флоріна виразила своє схвалення. Двоє приятелів сіли в кабріолет і подалися вербувати гостей, пера, ідеї та інтереси. А красуня-актриса покликала до себе чотирьох багатих торговців — скупників меблів, раритетів, картин і дорогоцінностей. Ці четверо увійшли до святилища і склали детальний опис майна, так ніби Флоріна померла. Вона пригрозила їм, що влаштує аукціон, якщо вони прибережуть свою совісність до кращого випадку. Вона, мовляв, недавно сподобалася в середньовічній ролі одному англійському лордові, отож хоче продати все своє рухоме майно, щоб справити на поклонника враження бідної жінки і дістати від нього в дар розкішний особняк, який вона обставить із більшою пишнотою, ніж Ротшільди. Та хоч як вона морочила їх, вони запропонували за все її добро тільки сімдесят тисяч, хоч воно коштувало півтораста. Флоріна, яка анітрохи ним не дорожила, пообіцяла віддати все через тиждень за вісімдесят тисяч.
— Це моє останнє слово,— сказала вона.
Угоду було складено. Коли торговці пішли, актриса затанцювала від радості, як пагорби царя Давида. Вона веселилася, пустувала. Флоріна й не здогадувалася, що така багата. Коли прийшов Рауль, вона прикинулася, що сердита на нього. Мовляв, він хоче її покинути, вона подумала й зрозуміла: без особливих на те причин люди не перекидаються від однієї партії до іншої, не переходять із театру в палату депутатів. Отже, в неї є суперниця! (Ось що значить інстинкт!) Флоріна примусила Рауля заприсягтись у вічному коханні, а через п'ять днів улаштувала розкішний бенкет. Нову газету охрестили в потоках вина і жартів, серед обітниць вірності, доброго товаришування і міцної дружби. Назва газети, нині забута, закінчувалася, здається, на "альна", щось подібне до "Ліберальна", "Комунальна", "Регіональна", "Національна", "Федеральна", "Оригінальна" — з чого випливало, що доля їй судилася печальна. Пиятики, якими відзначали цю фазу літературного життя описано безліч разів, — хоча, правду кажучи, вони рідко відбувалися в тих мансардах, де їх описували,— і мені важко сказати щось нове про бенкет у Флоріни. Згадаю лише про одну обставину. О третій ночі Флоріна могла роздягтись і лягти в постіль, так наче залишилася в домі одна, хоча ніхто з гостей не пішов. Ці світочі епохи спали мертвим сном, понапивавшись до нестями. Коли вранці пакувальники, носії та возії прийшли по розкішну обставу славетної актриси, вона зайшлася реготом, побачивши, як ці люди підіймають поснулих знаменитостей і складають їх на підлозі, немов чували.
Так зникли з дому чудові речі. Усі свої спогади Флоріна відправила до крамниць і там, звичайно, жоден з покупців не міг здогадатися, звідки взялися ці квіти розкоші і як за них було заплачено. За домовленістю, Флоріні залишили до вечора ліжко, стіл, а також посуд, щоб вона могла поснідати з гостями. Заснувши під вишуканою запоною багатства, високі уми прокинулися посеред холодних і обдертих стін убогості, поцяткованих дірками від цвяхів, спотворених бридким безладом, що ховається за прегарним оздобленням, як мотуззя за декораціями оперної сцени.
— Отакої! Флоріну описали? Бідолашна дівчина! — вигукнув Біксіу, один з гостей.— Вивертайте кишені, хлопці! Влаштуємо складчину!
Почувши ці слова, товариство підхопилось на ноги. З усіх кишень наскребли тридцять сім франків, які Рауль жартівливо підніс Флоріні. Щаслива куртизанка весело засміялась, підвела голову з подушки, відгорнула простирадло і показала паку банкових білетів, що там лежала, грубу, як у ті часи, коли постелі куртизанок справді давали такі прибутки — навіть у неврожайні роки. Рауль покликав Блонде.
— Я все зрозумів,— мовив Блонде.— Пустунка спродалася, нічого нам не сказавши. Яка ж ти розумниця, моє золотко!
За такий подвиг кілька друзів, що залишилися снідати,— адвокат і банкіри пішли,— понесли майже роздягнену актрису тріумфальною процесією до їдальні. Увечері Флоріна мала в театрі бурхливий успіх. Чутка про її жертвоприношення поширилась у залі.
— Я воліла б, щоб мені так аплодували за талант,— сказала їй у фойє суперниця.
— Бажання цілком природне для актриси, якій поки що аплодують тільки за поступливість,— відповіла Флоріна,
Увечері Флорінина покоївка влаштувала її у помешканні Рауля, в провулку Сандріє. Журналіст захотів оселитися в домі, де розмістилася редакція його газети.
Ось яка суперниця була в наївної пані де Ванденес. Фантазія Рауля наче кільцем з'єднувала актрису з графинею; жахливий вузол, який у часи Людовіка XV одна герцогиня рішуче розрубала, розпорядившись отруїти Адрієнну Лекуврер35,— помста цілком зрозуміла, якщо зважити на непрощенність образи.
Флоріна не стала перешкодою для щойно розбудженої пристрасті Рауля. Передбачаючи, що нелегка справа, яку він замислив, поглине невідомо скільки грошей, вона захотіла на півроку поїхати на гастролі. Рауль завзято провадив переговори й домігся успіху, завдяки чому став іще дорожчим для Флоріни. Наділена тверезим глуздом, мов селянин із Лафонтенової байки, який дбає про обід, поки вельможі втішаються бесідою, актриса подалася в провінцію і за кордон добувати гроші, щоб підтримати знаменитого письменника, поки він пробиватиметься до влади.
Досі мало художників бралися змалювати кохання, яким воно буває у вищих сферах суспільства — кохання сповнене величі й таємної слабості, страшне тим, що часто залежить від найдурніших, найбанальніших обставин або стає жертвою втоми. Можливо, тут нам пощастить змалювати його бодай у загальних рисах.
Наступного дня після балу в леді Дадлі, уся під владою своїх мрій, Марі була переконана, що Рауль кохає її, а Рауль вважав себе обранцем Марі, хоча ні він, ні вона не мовили жодного, навіть боязкого слова признання. І дарма що обоє не досягли віку, коли чоловіки й жінки скорочують попередні переговори, вони швидко йшли до мети. Рауля, пересиченого втіхами, вабило в ідеальний світ, а Марі, яка й на думці не мала грішити, і не уявляла собі, що вона може цей ідеальний світ покинути. Тому їхнє кохання було напрочуд невинним і чистим, але й на диво палким та ніжним у мріях. Графиня плекала думки, гідні рицарської епохи, але цілком пристосовані до сучасності. Вона обрала собі таку роль, що відраза, яку почував Фелікс до Натана, вже не могла стати перешкодою для її кохання. Чим менше пошани заслуговував би Рауль, тим благороднішим ставало б її почуття до нього. Палкі слова поета знайшли відгук не так у неї в серці, як у душі. Голос жаги розбудив почуття милосердя,— царицю чеснот,— і воно майже освятило в очах Марі бентегу, радощі й пал кохання. Стати для Рауля провидінням у образі жінки — хіба це не благородний порив? Солодкою і втішною здалася їй думка, що своєю білою слабкою рукою вона підтримуватиме колоса,— чиїх глиняних ніг вона не хотіла бачити,— заповнюватиме порожнечу його життя, стане таємним творцем його славного майбутнього, допоможе йому кинути виклик долі й здолати її, вишиватиме йому шарф для турніру, добуватиме йому зброю і даруватиме амулети проти злого чаклунства та бальзам для ран! Для жінки, вихованої, як Марі, побожної і шляхетної, кохання неодмінно мало вилитись у почуття солодкого милосердя. Звідси її сміливість. Чисті почуття компрометують себе з погордливою зневагою до оточення — в цьому вони схожі на безсоромні почуття куртизанок. Графиня зуміла переконати себе, що не порушує подружньої вірності,— хоча доводи її були хибні,— і цілком віддалася радості любити Рауля. Всі дрібниці життя сповнилися для неї чару. Будуар, у якому Марі думала про Рауля, став святилищем. Дивлячись на свій гарненький письмовий прибор, вона уявляла собі, з якою втіхою писатиме тут йому, читатиме і ховатиме його листи, відповідатиме на них. Уміння гарно вдягатися — ця висока поезія жіночого життя, якою графиня де Ванденес давно переситилась чи якої просто не розуміла — раптом набрало для неї магічної привабливості, стало — як і для всіх жінок — постійним виразом таємної думки, мовою, символом. Скільки втіхи приносить ретельно обмірковане вбрання, вдягнене, щоб йому сподобатися, щоб йому зробити честь. Вона наївно віддалася цим милим дрібничкам, які забирають у парижанки так багато часу і надають глибокої значущості всьому, що ви бачите в неї, у ній і на ній. Хіба заради самих себе жінки бігають по крамницях шовкових матерій, ходять до модисток та до кравців? Постарівши, вони втрачають інтерес до чепуріння. Коли, прогулюючись, ви побачите жінку, що зупинилася перед вітриною, придивіться до неї пильно. "Чи гарнішою я здамся йому в цьому вбранні?" — ось що написано на її прояснілому обличчі, у блискучих очах, в усмішці, яка тремтить на її устах.