— Та нехай, — відказав господар на прохання притулку. — Киньте отам у кутку свої укривала. Бела забере дрантя з тапчана.
До самого вечора Борг мовчав, аж тоді озвався ще раз:
— Ви не маленькі, й самі собі зварите. Коли вона звільнить пічку, можете собі палити.
"Вона", цебто Бела, була молода гарненька індіянка, вродливішої за яку Сент-Вінсент ще ніколи не бачив. Шкіра у неї була не брудно-смаглява, як от звичайно в її одноплемінців, а чиста, світло-бронзова, і риси обличчя вона мала м'якші, більш витончені, ніж в інших жінок її раси.
Після вечері Борг сів біля столу, підперши підборіддя й щелепи своїми потворними ручиськами. Він курив смердючий сиваський тютюн і дивився просто перед себе. Могло б видатися збоку, що він про щось задумався, коли б не його очі, похмурі, непорушні, без жодного виразу, як і все обличчя.
— Ви давно вже в цих краях? — спитав Сент-Вінсент, намагаючись завести розмову.
Борг повів на нього своїми чорними понурими очима, що мовби заглянули йому всередину, прошили його наскрізь і почали вдивлятися у віщось поза ним. Про Сент-Вінсента Борг наче зовсім забув. Він, либонь, згадав собі щось надзвичайно важливе та тяжке, чи не свої гріхи? — нервувався журналіст, скручуючи цигарку. Коли хмара жовтого диму розійшлася й Сент-Вінсент гадав уже братися за другу цигарку, Борг раптом озвався:
— П'ятнадцять років. — І знову замовк, похмурий і непорушний.
Сент-Вінсент, немов зачарований, після того з півгодини придивлявся до цієї загадкової постаті. Перш за все впадала в очі голова — велика, важка, непоправної форми, вгорі ширша. Трималася вона на грубій і м'язистій, як у бика, шиї. Природа не окупувала, по-первісному щедро відливаючи цю голову, і кожна окрема її частина свідчила про стихійну й непомірковану первісну асиметричність. Густе й довге поплутане волосся місцями сивіло й тут же поруч, неначе на сміх, всупереч старості, звивалося в чорні без блиску кучері, надзвичайно густі, наче товсті покривлені пальці. Шорстка борода, що росла кущами, де рідко, а де густо, як щітка, пойнялася сивиною. Вона чудернацько розбуяла по всьому обличчю й спадала на груди, не закриваючи, одначе, запалих щік та скривленого рота. Губи були тонкі й якісь по-байдужому жорстокі. Але найбільшою його аномалією було чоло, що необхідно доповнювало неправильність інших рис — чудове чоло, широке й опукле, що велично зносилося вгору. Воно мало свідчити за великий розум та високу мудрість.
Юкон скресає. Фото 1890-х років.
Бела, перемиваючи та складаючи на полицю посуд за плечима у Борга, раптом випустила важкого олив'яного кухля. В хаті було дуже тихо, й стук пролунав несподівано. В ту ж хвилину Борг, дико заревівши, скочив з місця, аж стільця перекинув. Очі в нього хижо світилися, обличчя корчилось. Бела несамовито вереснула, мов на смерть перелякана тварина, і припала йому до ніг. Сент-Вінсент відчув, як волосся заворушилося в нього на голові і мороз пішов поза шкурою, немов холодним вітром його обвіяло. А Борг поставив стілець на місце, сів так само, як і перше сидів, і, поклавши голову на руки, знову задумався.
Ніхто й слова не промовив. Бела далі, неначе нічого не сталося, перемивала посуд, і Сент-Вінсент, скручуючи тремтячими руками цигарку, питав сам себе, чи не привиділася часом йому вся ця сцена.
Джекоб Велс засміявся, коли Сент-Вінсент розповів про цей випадок.
— Це така в нього вдача, — промовив він. — Вчинки його такі ж своєрідні, як і зверхній вигляд. Борг не належить до товариських тварин. Він більше тут років прожив, аніж має знайомих. Правду кажучи, я думаю, що в нього на всій Алясці немає жодного приятеля, навіть з-поміж індіян, хоч він і багато серед них попотерся. Вони його прозвали Джонні Буркотун, хоч його радше б назвати Джонні Різун, бо він пальоний, мов іскра, і скорий на розправу. Такий гарячий. Одного разу в нього з агентом у Арктік-Сіті виникло якесь непорозуміння. Правда була на Борговому боці, помилявся агент. Але Борг одразу почав бойкотувати всю компанію і цілий рік їв саме тільки м'ясо. Згодом я випадково зустрівся з ним у Танані і на превелику силу вмовив його знов купувати в нас харчі.
— Дівчину він вивіз із верхів'я Білої, — розказував Сент-Вінсентові Біл Браун. — Велс думає собі, що він перший побував у тих місцях, але Борг його тут любісінько може закасувати. Він був там за кілька років раніше, ніж Велс. Так, дивакуватий він. Не хотів би я жити з ним укупі.
Проте химерний господар не заважив Сент-Вінсентові, бо журналіст більше часу перебував на острові Розпуття з Фроною та Курбертеном. Щоправда, одного разу, цілком випадково, він накликав на себе Боргів гнів. Два шведи, полюючи на білок по той бік острова Рубо, підійшли до Борга прикурити та погомоніти проти сонця під хатиною. Сент-Вінсент та Борг розбалакалися з ними; причому останній переважно вдовольнявся задумливим умгуканням. Позад них, коло хатніх дверей, Бела прала білизну. Велике саморобне корито, до половини налите змилинами, було заважке для Бели. Журналіст помітив, що вона даремно над ним силкується, і хутко підійшов допомогти Укінці.
Вони разом узялися за корито й понесли його далі від хатини, туди, де був схил. Сент-Вінсент спіткнувся на снігу, що ослиз на сонці, і змилини розіллялися по землі. За ним послизнулася Бела, а тоді обоє разом. Бела пирснула й засміялася, Сент-Вінсент теж.
Весна співала в повітрі і в них у крові, і життя здавалося пречудовим. Тільки закрижаніле серце могло не сміятися того весняного дня. Бела знову послизнулася, хотіла задержатися, але не змогла й упала. Обоє весело засміялися, і журналіст узяв її за руки, допомагаючи встати. Борг заревів і в одну мить опинився між ними. Він розняв їхні руки й так штовхнув Сент-Вінсента, що той відлетів на кілька ступнів і замалим не впав. Тоді знову постала та сама сцена, що й у хатині. Бела, впавши на коліна, рачкувала в багнюці, а гнівний господар стояв над нею.
— Слухайте-но, ви! — промовив він до Сент-Вінсента хрипким, приглушеним голосом. — Ви спите в моїй халупі, варите собі тут. Цього досить. А баби моєї не руште!
Після того все втихомирилось, наче нічого й не було. Вінсент обходив Белу десятою дорогою, наче забув про неї зовсім. Тільки шведи, коли вернулися на той бік острова, сміючись, пригадували дрібничкову нібито сцену, що їй у майбутньому судилось відіграти важливу роль.