— Отже, це ви вперше у Лондоні? — поцікавився містер Веммік.
— Вперше,— відповів я.
— Колись і я був тут новачком,— сказав містер Веммік.— Тепер аж не віриться.
— Ви так добре його тепер вивчили?
— Та вже ж вивчив,— сказав містер Веммік.— Знаю, чим воно живе.
— Мабуть, розбещеності тут чимало? — спитав я не так через допитливість, як просто задля слова.
— Тут, у Лондоні, вас можуть обдурити, пограбувати й забити. Хоча, правда, й деінде охочих на такі справи не бракує.
— Це хіба зі злості,— додав я, щоб трохи послабити разючість його слів.
— Ну, щодо злості я не знаю,— відказав містер Веммік.— Злих людей не так і багато. Радше це роблять, коли є нагода поживитись.
— Тоді ще гірше.
— Ви так гадаєте? — заперечив містер Веммік.— Як на мене, то воно однаково.
Капелюха він насадив на саму маківку й дивився просто себе, йдучи з таким самозаглибленим виглядом, наче на вулицях не було нічого, вартого його уваги. Рот у нього дуже скидався на отвір у поштовій скриньці, і на обличчі його весь час був якийсь наче механічний усміх. Ми вже піднялися на Голборн-Гіл, коли я нарешті побачив, що то тільки видимість, бо насправді він зовсім не усміхався.
— А ви знаєте, де мешкає містер Метью Покет? — спитав я у нього.
— Знаю,— відповів він, киваючи кудись убік.— В Гем-мерсміті, західна частина Лондона.
— Це далеко?
— Миль зо п'ять буде.
— А його самого ви знаєте?
— Е, ви, бачу, влаштовуєте мені справжній допит! — сказав містер Веммік, схвально дивлячись на мене.— Так, я його знаю. Я вже його знаю!
Промовив він ці слова чи то вибачливо, чи то осудливо, в усякому разі, мене вони трохи неприємно вразили, і я все ще скоса позирав на його непроникне обличчя в надії щось там догледіти підбадьорливе, коли раптом він сказав, що ми вже дійшли до Барнардового заїзду. Вигляд цього "заїзду" мене аж ніяк не врадував: я уявляв собі містера Барнарда, як реальну особу, власника готелю, проти якого "Синій Кабан" з нашого містечка скидався б на звичайнісіньку нічліжку. Аж воно виявилося, що Барнард — це безтілесний дух, фантом, а його заклад — купа бруднющих облуплених будівель, згромаджених у гнилому закуті, де сходилися коти з усієї околиці.
Хвіртка впустила нас до цього милого пристанища, а довгий прохід вивів на маленький похмурий двір, який видався мені схожим на безмогильний цвинтар. Зроду я ще не бачив таких понурих дерев, таких понурих горобців, таких понурих котів і таких понурих будинків (числом десь так із шестеро). Вікна помешкань, на які поділялися ці будівлі, виставляли на видноту фіранки й штори в різних стадіях пошарпаності, ущерблені вазони, потріскані шибки, усілякі нужденні підпірки й закурений мотлох, а порожні кімнати бликали мені в очі численними наліпками: "Здаємо в оренду", "Здаємо в оренду", "Здаємо в оренду", неначе більш не знаходилось охочих тут селитись, і душа неприкаяного Барнарда поступово заспокоювалась у міру того, як нинішні постояльці один за одним накладали на себе руки й лягали в неосвячені похоронним церемоніалом могили під бруківкою двору. Виряджене у брудний жалобний покров з кіптяви й диму, це занехаяне створіння Барнардове, зведене до рівня смітника, притрушувало голову свою попелом, покірно змирившись із покутою й приниженням, що випали на його долю. Так сприйняв це мій зір, тоді як сморід сухої, мокрої і всякої іншої гнилитви, що тихенько гнила на занедбаних горищах та в погребах, а також сморід пацюків, мишей, блощиць та сусідніх стаєнь відчутно дратував мій нюх і нав'язливо кричав: "Нюхайте мікстуру Барнарда!"12
Таким далеким від ідеалу було здійснення першого з моїх великих сподівань, що аж розгубленість проступила у моєму погляді, коли я подивився на містера Вемміка.
— Справді,— сказав він,— зрозумівши мене по-своєму,— тут так безлюдно, що вам нагадало провінцію. Мені теж.
Він провів мене в якийсь куток, і ми сходами — які поволі перетворювались на руїну, через що мешканці верхнього поверху, відчинивши котрогось недалекого ранку двері, могли виявити, що їм немає анінайменшої можливості зійти вниз,— піднялися на горішню площадинку, де на двзрях побачили напис: "М-р Покет-мол.", а на скриньці для листів прочитали приліплений папірець: "Скоро буду".
— Він, мабуть, не сподівався вас так рано,— пояснив містер Веммік.— Я вам більше не потрібен?
— Ні, і прикміть мою щиру подяку,— сказав я.
— Оскільки готівка йде через мої руки,— зауважив містер Веммік,— ми, очевидно, бачитимемось досить часто. Усього вам найкращого.
— І вам так само.
Я простяг руку, і містер Веммік спершу подививсь на неї так, наче я чогось просив у нього. Проте потім глянув на мене і зрозумів свою помилку.
— Авжеж! Звичайно. Ви звикли тиснути руку на прощання?
Я трохи розгубився, подумавши, що в Лондоні це, можливо, вийшло з моди, але відповів ствердно.
— А я відвик якось,— сказав містер Веммік,— Хіба що коли назавжди прощаєшся. Що ж, я дуже радий нашому знайомству. Всього найкращого.
Коли ми потисли один одному руки й він пішов, я відчинив вікно на сходовій клітці і мало не відтяв собі голову, бо підпорки перегнили й рама впала донизу, мов ніж гільйотини. Щастя ще, що я не встиг вистромити голови назовні. Уникнувши в такий спосіб погибелі, я вдовольнився тим, що став сумовито споглядати затуманений краєвид Барнардового заїзду, яким він поставав крізь грубий шар бруду на шибках, і розмірковувати при цьому, що Лондон великою мірою перехвалено.
Містер Покет-молодший, здається, розумів під словом "скоро" щось зовсім інше, ніж я, бо, прочекавши його з добрих півгодини, я зовсім занудився і встиг на кожній шибці по кілька разів повиводити пальцем серед бруду своє ім'я, коли нарешті почув на сходах ходу. Одне за одним у полі зору з'явилися капелюх, голова, шийна хустинка, жилет, штани й черевики молодика приблизно однакового зі мною суспільного положення. Під пахвами він ніс два паперові пакунки та ще в руці кошик полуниць, і весь був захеканий.
— Містер Піп? — спитав він.
— Містер Покет? — спитав і я.
— Дорогий мій, ви вже даруйте! — вигукнув він.— Я знаю, що з ваших країв якийсь диліжанс від'їжджає ополудні, то й подумав, що ви ним і прибудете. Власне, я тільки заради вас виходив, хоч це мене зовсім не виправдовує: я подумав, що як ви з провінції, то вам, може, захочеться трохи ягід на закуску, і махнув на Ковент-Гарденський ринок,— там добрі бувають.