— Чи можливо,— почав я нарешті,— що мій заступник, оте першоджерело, про яке ви говорили, містере Джеггерс, незабаром…— Тут я з делікатності не договорив.
— Що незабаром? — перепитав містер Джеггерс.— У такому вигляді це ще не запитання, ви самі розумієте.
— Що він незабаром прибуде до Лондона,— сказав я, дібравши начебто потрібні слова,— або викличе мене в якесь інше місце?
— У зв'язку з цим,— відповів містер Джеггерс, тільки тепер втупивши в мене свої глибоко посаджені темні очі,— нам треба повернутись до того вечора, коли ми вперше зустрілись у вашому селі. Що я тоді сказав вам, Піпе?
— Ви, містере Джеггерс, сказали, що, можливо, мине багато років, поки з'явиться ця особа.
— Саме так,— підтвердив містер Джеггерс.— Оце ж і є моя відповідь.
Ми глянули прямо в вічі один одному, і я відчув, як мене пориває вивідати що-небудь від нього. І водночас я відчув, що він чудово бачить, в якому я стані, і що у мене менше ніж коли шансів щось від нього вивідати.
— Ви й тепер гадаєте, що може минути багато років до часу моєї з ним зустрічі, містере Джеггерс?
Мій опікун похитав головою — він не те що дав заперечну відповідь, а наче взагалі відкинув можливість хоч би якої відповіді на моє запитання, і обидва бридкі зліпки, на яких я мимохіть глянув, так скривилися, мов уся їхня увага вичерпалась і вони ось-ось чмихнуть.
— Знаєте, мій друже Піп,— сказав містер Джеггерс, зігріваючи собі стегна нагрітими від каміна долонями,— я вам відверто скажу. Такого запитання переді мною не можна ставити. Вам буде ясніше, якщо я скажу, що це запитання може мене скомпрометувати. Ба навіть я піду далі і скажу вам ще дещо.
Він змовк і так низько нахилився, хмурячись на свої чоботи, що міг би й литки собі потерти, поки тривала пауза.
— Коли ця особа відкриє себе,— сказав містер Джеггерс, випростовуючись,— ви з нею самі залагоджуватимете свої стосунки. Коли ця особа відкриє себе, моя участь у даній справі цілковито скінчиться. Мені навіть не треба буде нічого знати про те, що ця особа відкриє себе. Оце й усе, що я мав сказати.
Ми якийсь час дивились один на одного, а тоді я відвів погляд і задумливо подивився на підлогу. З цих слів опікуна я зробив висновок, що міс Гевішем з якихось причин чи й просто так не розкрила йому своїх намірів щодо мене й Естелли і що його це обурило й образило його самолюбство, або що він заперечує проти цього плану і не хоче мати з ним нічого спільного. Підвівши погляд, я побачив, що він і далі пильно дивиться на мене.
— Якщо це все, що ви мали сказати, сер,— озвавсь я,— мені теж більше нічого сказати.
Він кивнув на знак згоди, витяг свого годинника, що наганяв жах на злодіїв, і спитав мене, де я збираюся обідати. Я відповів, що у себе вдома, удвох з Гербертом. Після цього я не міг його не запросити, а він зразу й погодився. Він тільки конче хотів піти разом зі мною — це щоб я не надумав робити яких зайвих готувань задля нього, але перед тим йому ще треба було написати один-два листи і (звичайно ж!) помити руки. Я тоді сказав, що поки що вийду в контору й побалакаю з Вемміком.
Річ у тому, що коли у мене в кишені з'явилося п'ятсот фунтів, мені спала на думку одна ідея, над якою я й раніше подумував, а Веммік, як здавалося, був саме той, з ким варто було б про це порадитися.
Він уже замкнув касу і збирався йти додому. Підвівшись із-за столу, він переніс дві сальні свічки разом із щипцями на поличку біля дверей, щоб погасити при виході, згріб на купку вугілля в каміні, взяв у руку капелюха й плаща і, щоб розворушитись після безнастанного сидіння, заходився енергійно постукувати себе по грудях ключем від каси.
— Містере Веммік,— сказав я,— мені треба вашої поради. Я дуже хочу зробити послугу одному приятелеві.
Веммік щільно закрив свою поштову скриньку й похитав головою, неначе засвідчуючи цим категоричну незгоду з будь-якими проявами такої фатальної слабості.
— Цей приятель,— мовив я далі,— збирається взятися за комерцію, але не має грошей для початку, і ця обставина дуже його гнітить. Отож я хотів би якось допомогти йому на перших порах.
— Вклавши за нього гроші? — спитав Веммік тоном, сухішим за тирсу.
— Частину грошей,— відповів я, бо мене раптом стрілила обтяжлива згадка про акуратно перев'язаний стосик рахунків удома,— вклавши частину грошей і, можливо, взявши на себе деякі зобов'язання в надії на майбутню спадщину.
— Містере Піп,— сказав Веммік,— я б вам був дуже вдячний, якби ви вкупі зі мною порахували на пальцях усі мости звідси й до Челсі. Отже, так: Лондонський міст — один, Саутворкський — два, Блекфраєрський — три, міст Ватерлоо — чотири, Вестмінстерський — п'ять, Воксхольський — шість.— Називаючи кожного моста, він вистукував борідкою ключа по своїй долоні.— Шість мостів, як бачите,— вибирайте, який хочте.
— Не розумію,— сказав я.
— Виберіть собі моста, містере Піп,— пояснив Веммік,— пройдіть на центральний його прогін, киньте свої гроші в Темзу і збудетесь клопоту. Допоможіть приятелеві грішми, і кінець буде той самий, тільки більш мороки та неприємностей.
Після цих слів отвір його рота зробився такий широкий, що хоч цілу газету туди встромляй.
— Ви мене зовсім засмутили,— озвався я.
— Я це й мав на меті,— сказав Веммік.
— Отже, ви вважаєте,— запитав я трохи аж обурено,— що ніколи не треба…
— …Вкладати рухоме майно в приятеля? — підхопив Веммік.— Звичайно, не треба. Хіба коли хочеш приятеля позбутись. Але й тоді ще слід зважити, скільки саме майна на це не шкода.
— І це ви цілком серйозно, містере Веммік?— спитав я.
— Так серйозно, як тільки можна у цій конторі,— відказав він.
— Ага! — вхопився я за останні його слова, сподіваючись знайти тут якусь лазівку.— Значить, у Волворті ви можете й інакше думати?
— Містере Піп,— повагом відіювів він.— Волворт — це одне місце, а ця контора — зовсім інше. Так само, як Старий — це одна особа, а містер Джеггерс — зовсім інша. Змішувати їх ні до чого. Про мої волвортські погляди треба питати у Волворті, а тут, у конторі, ви можете почути тільки мої службові погляди.
— Дуже добре,— сказав я з полегкістю.— У такому разі можете бути певні, що я відвідаю вас у Волворті.