— Ніхто не може жадати од мене звіту,— заперечив Санчо,— крім того чоловіка, якому доручить сю справу пан мій дук: а я якраз і їду до нього і вислебізую йому геть-чисто все; а що я виїжджаю звідси голим-голісіньким, то вже саме діло показує, що врядував я неначе той янгол.
— От їй же Богу, правду каже великий Санчо,— мовив доктор Су-воріо.^— І моя така думка, що слід його відпустити, бо дук буде дуже радий його бачити.
Усі з тим погодились і пропустили Санча, запропонувавши йому свій супровід та спитавши, чим його на дорогу обмислити. Санчо сказав, що нічого йому не треба, хіба ячмінцю в рептух Сірому, а собі півкружка сиру та хліба півбуханки, бо дорога ж близька, то більшого й кращого припасу йому не треба. Усі обняли його, і він, плачучи, пообіймався з усіма та й поїхав собі, а вони ще довго дивувалися з його мови та з його скорого і мудрого рішенця. [581]
РОЗДІЛ LIV,
де оповідаються речі, стосовні тільки до сієї історії і ні до якої іншої
Дук з дукинею вирішили дати дальший хід викликові, що Дон Кіхот кинув їхньому васалові з вищеписаної причини; а що парубок той завіявся кудись аж у Фландрію, аби тільки донья Родрігес не стала йому тещею, надумали виставити замість нього гасконця-гайдука на ймення Тосілос, навчивши його заздалегідь, що і як має чинити. Згодивши днів зо два, дук сказав Дон Кіхотові, що з четвертого дня на п'ятий противник його вийде на бойовище в повнім рицарськім обла-дунку і буде твердити, що та панянка бреше не на півгуби, а таки на цілу губу, ніби він давав слово на ній оженитись. Дон Кіхот тій вістці вельми зрадів; він уявляв уже собі в думці, яких чудес докаже в сім герці, і вважав за велике щастя таку нагоду показати вельможним _ господарям своїм, куди сягає міць його потужної правиці. З радісним нетерпінням чекав, коли вже ті чотири дні минуться, і ті дні видавались йому століттями.
Пропустімо ж ті дні (як і багато інших речей пропустили) і вернімось до Санча, який на своєму Сірому трохи сумний, а трохи й веселий їхав до свого пана, що його товариство було йому любіше за врядування над усіма островами на світі. Недалеко ще й од'їхав од острова, де губернатором сидів (він так і не досвідчився, чи то був справді острів, чи, може, город який чи містечко або й село), коли се здибались йому по дорозі прочани з костурами, аж шестеро, з тих чужоземців, що то собі ялмужну, тобто милостиню, виспівують. Підійшовши ближче, вони поставали перед ним уряд і завели хором якогось канта, по-свойому, звісно, і Санчо з того нічого не зрозумів, крім одного слова "ялмужна", яке він чув виразно, то й здогадався, що се вони своїм співом милостині просять; а що був він, як свідчить Сід Ахмет, чоловіком милосердним аж надто, то витяг із саков своїх сир і хліб, що взяв був собі в дорогу, і оддав їм, показавши на митах, що більше не має нічого. Прочани охоче прийняли той дар, але тут же загукали:
— Гелди, гелди!
— Не розумію, люди добрі,— сказав Санчо,— чого ще од мене хочете.
Тоді один прочанин вийняв із-за пазухи капшука і потряс ним перед Санчом; той зрозумів, що вони просять грошей, і, приклавши великого пальця собі до горлянки, підніс угору розчепірену руку: немає, мовляв, у мене за душею ані грошини. Торкнув Сірого ногами, щоб між сею громадкою якось уперед проїхати, але в сей час один прочанин, що вже давненько на нього спильна позирав, кинувся до нього, обійняв попід силки і гукнув голосно чистою гишпанщиною:
— Господи Боже мій! Кого я бачу? Невже я справді обіймаю щирого мого друга, доброго мого сусіду Санча Пансу? Та певна ж річ, що його, бо я ж не сплю, і поки що не впився!
Здивувався Санчо, що сей чужинець-прочанин його на ім'я назвав і обніматись поліз; довгенько придивлявся до нього мовчки, та ніяк не міг упізнати. Тоді прочанин, побачивши його розгубленість, сказав йому: [582]
— Та невже ж таки, брате Санчо Пансо, ти не впізнаєш сусіда твого, мориска Рікоте, крамаря з вашого села?
Санчо почав придивлятись до нього ще пильніше, пригадувати його риси і врешті упізнав його цілком; тоді, не злазячи з осла, обійняв його за шию і промовив:
— Кий біс тебе і впізна, Рікоте, як ти так по-чудернацькому вбрався? Скажи ж мені, хто се тебе пошив у хранцузи і як ти насмілився повернутись до Гишпанії; адже якщо тебе впіймають і впізнають, сам знаєш, яке тобі лихо буде.
— Якщо ти тільки, Санчо, мене не викажеш, то я певен, що в сьому перевдязі мене ніхто не впізна. Але звернімо зі шляху в он той то-пільнячок. Там товариші мої попоїдять і припочинуть трохи, та й ти з ними, бо то все хлопці-друзяки. Там я тобі й розкажу на дозвіллі, як мені велося після того, як я з села нашого зійшов, підкоряючись указові його королівської милості, який стільки лиха накоїв моєму нещасному народові — ти ж сам про сеє, мабуть, чув.
Санчо на те пристав, Рікоте переговорив зі своїми прочанами, і всі подались до тополиного гаю, що виднівся далеченько-таки од битого шляху. Там покидали свої костури, познімали з себе киреї чи то плащі прочанські, лишившись у самих куртах та ногавицях: був то все народ молодий і показний, окрім Рікоте, який убився вже в поважні літа. Всі повитягали торби, повні, як здавалось, усякого припасу, а найбільше такого, що збуджує спрагу,— на дві милі гукає, чим би її погасити. Посідали долі, розіклали на траві-мураві, що правила їм за обрус, хліб, сіль, ножі, горіхи, шматочки сиру, кістки від шинки — гризти там уже не було чого, а посмоктати можна, була там і чорна якась потрава, вони називали її кав'яр, з ікри риб'ячої: як із'їси трохи, то так на пиття потягне, що ну! І оливки були сушені, хотЬ без усякої приправи, зате смачні й поживні. Та над горою сього бенкетного добра гору брали, безперечно, шість бурдюків вина, що кожен добув із своїх саков; коли наш славний Рікоте, що з мориска обернувся на німця чи то шваба, вийняв свого бурдюка, виявилось, що той був із шістьох найбільший.
Заходились їсти, з превеликим смаком і без поспіху, розкошуючи кожним шматочком, що брали кінчиками ножів з усього потроху, а тоді, мов по команді, кожен схопив обіруч свого бурдюка і, припавши губами до горлечка, вліпив очі в небо, мов хотів туди поцілити. Довгенько так сиділи, відкинувшись, та головою туди-сюди водили — отака, мовляв, смакота! — і переливали тую смакоту з бурдюків собі в шлунки. На те все дивився Санчо, і було йому не шкода — навпаки, він тут якраз до речі пригадав приказку: "Попав між ворони, кракай, як і они", попросив у Рікоте бурдюка і став ціляти очима в небо з не меншим задоволенням, ніж уся компанія.