Тут вона замовкла, і на очах її забриніли горючі сльози, викликавши рясні сльози і в присутніх. Віце-король, розчулений і сповнений жалю, мовчки приступив до неї і власноручно зірвав пута, які в'язали прегарні рученьки мавританки.
Поки мавританка-християнка оповідала свою незвичайну повість, з неї не спускав ока один літній прочанин, який ступив на галеру вкупі з віце-королем; і як тільки мавританка завершила свою розповідь, він кинувся до її стіп і, охопивши їх, гукнув переривчастим од зітхань і ридань голосом:
— Ох, Ано Щасна, безщасна доню моя! Я твій отець Рікоте, я вернувся по тебе, бо не можу жити без тебе: в тобі вся душа моя.
На ті слова Санчо вирячив очі й звів голову (досі він тримав її похнюплену, міркуючи про невдале своє погуляння), і, придивившись до прочанина, впізнав у ньому того самого Рікоте, якого зуспів у день свого зречення губернаторства, а потім переконався, що мавританка справді його донька, донька ж, вільна од пут, обіймала батька, і сльози її мішалися з його слізьми; нарешті Рікоте обернувся до адмірала та віце-короля з такою річчю:
— Ото, сеньйори, моя дочка, чиє ймення так розбігається з її долею. Звати її Ана Щасна, прізвище носить вона Рікоте, і вродою своєю вона пишається так, як я моїм багатством. Я покинув вітчизну, щоб у панст-вах чужосторонніх знайти притулок і схрон для моєї родини, і, од-зискавши його в Німеччині, повернувся назад в цьому перевдязі прочанина, разом з кількома німцями, забрати доньку і великі скарби, які я тут приховав. Дочки я не знайшов, а знайшов скарби, які нині при мені, і ось завдяки химерній долі я, як ви бачите, відзискав і свій скарб найкоштовніший, укохану мою донечку. І якщо благуватість нашої провини, а також і сльози мої і моєї доньки ще можуть пробитися крізь суворий ваш суд до милосердя вашого, то вщедріть ним нас, бо зроду ми не кували лиха проти вас і не були причетні до задумів наших краян, вигнаних цілком слушно.
Тут упав у річ Санчо:
— Я добре знаю Рікоте і потверджую, що Ана Щасна справді його дочка, а ті його поїздки туди-сюди і куди він гне — для мене темний ліс.
Усіх присутніх здивував цей незвичайний випадок, а адмірал сказав:
— Сльози ваші не попустять мені дотриматися моєї присяги: живіть, прегарна Ано Щасна, доти, доки вам небо судило, і хай зазнають кари зухвалі й безчільні лиходійники.
І він наказав повісити як стій на реї обох турків, які забили його моряків; проте віце-король зажадав горлом їх не карати, оскільки вони повелися як безумці, а не як зухи. Адмірал вволив бажання віце-короля залюбки, адже мститися легко лише під гарячу руч. Потім почали міркувати, як вибавити дона Гаспара Грегорія з халепи, в яку він ускочив; Рікоте заявив, що на його порятунок він офірує понад дві тисячі дукатів у перлах і клейнодах. Розглянуто було багато способів і ярмісів, одначе найудаліший, як згодилися всі, ярміс запропонував потурнак гишпанець: він знав, де, як і коли можна й треба висісти, [632] знав також і дім, де був дон Гаспар, і зголосився піти до Алжіра на якомусь невеличкому, хоть би й дванадцятивесельнім суденці з греб-цями-християнами. Адмірал і віце-король звомпили, чи можна покластися на потурнака й довірити йому християн, які сядуть на весла, але за нього ручилася Ана Щасна, а Рікоте обіщався викупити християн у тому разі, якщо їх захоплять у ясир.
По тому як задум цей ухвалено, віце-король вернувся на берег, а дон Антоніо Морено запросив до себе мавританку та її батька. Ще перед своїм відплиттям віце-король просив дона Антонія пришанувати їх і вщедрити, він же, мовляв, щоб їм догодити, ладен офірувати все, що має в домі — так його врода Ани Щасної зачарувала й зворушила.
РОЗДІЛ LXIV,
де викладається пригода, що окотилася на Дон Кіхотові більш, ніж усі перебуті ним досі
Історія звістує, що дружина дона Антонія Морена непомалу Ані Щасній зраділа. Зустріла її дуже привітно, захоплена одразу як її вродою, так і мудрістю (а природа вщедрила мавританку і тим, і тим), а потім усі городяни, як на дзвона-скликанчика, потяглися до дон Антоніївої господи, щоб на гостю помилуватися.
Дон Кіхот сказав дону Антонію, що план визволення дона Грегорія, на його суд, не вельми трафний: не тільки незручний, ба навіть небезпечний, було б ліпше, якби до Берберії вирядили його, Дон Кіхота, при повній зброї і кінно: він би напевно одбив дона Грегорія навкір усьому бусурменству, подібно як дон Гайферос одбив малжонку свою Мелісендру.
— Зважте, вашець,— вирік на теє Санчо,— що сеньйор дон Гайферос відбив свою жону на суходолі і суходолом же повіз її до Франції, а ось ми, хай навіть і визволим дона Грегорія, до Гишпанії його не довеземо, бо посередині лежить море.
— На все є рада, тільки на смерть нема,— заперечив Дон Кіхот,— до берега причалить судно, і ми на судно сядемо, хай навіть увесь світ на нас употужниться.
— Дуже вже гладесенько-рівнесенько виходить у вашеці на словах, промовив Санчо,— але сказати — го-го, а зробити — гай-гай! А я от більше покладаюся на потурнака, по-моєму, він добрий чоловік і щира душа.
Дон Антоніо заявив, що в разі, як потурнак не впорається, тоді вони неодмінно попросять Дон Кіхота виправитися до Берберії.
Через два дні потурнак одплив на легенькій дванадцятивесельній барці з найзавзятішою командою, а галери ще через два дні рушили до левантійських берегів; перед відплиттям адмірал попросив віце-короля повідомити йому про те, як відіб'ють дона Грегорія, а також про те, що станеться з Аною Щасною; віце-король приобіцявся сповнити його прохання. [633]
Якось уранці Дон Кіхот виїхав прогулятися по набережжю при повній озброї (він любив приказувати, що його вбори — ясна зброя, бій — завзятий його спочив, і тим ніколи з нею не розлучався), аж це гульк, а назустріч йому їде рицар, озброєний, як і він, від стіп до голови, а на щиті в нього намальований пишний місяць; наблизившись достатньо, щоб його почули, рицар підніс голос і обернувся до Дон Кіхота з такою рацією:
— Знакомитий і ще як слід не поцінований рицарю Дон Кіхоте з Ламанчі! Я той самий Рицар Місяця-Білозора, чиї нечувані подвиги тобі, мабуть, упам'ятку. Явився я сточити з тобою бій і випробувати міць твоєї правиці, щоб ти визнав і конфірмував, що моя дама, хто б вона не була, незмірно прекрасніша за твою Дульсінею Тобоську; якщо ти щиро в сьому признаєшся, то врятуєш самого себе од смерті, а мене од мороки закатрупити тебе. Якщо ж ти захочеш битися зі мною і я тебе звитяжу, то для сатисфакції зажадаю лише, щоб ти склав зброю і, занехаявши всяке пригодництво, вернувся в своє село і прожив там рік, не торкаючись до меча, в мирній тиші і блаженному супокої, так треба для примноження твого маєтку і порятунку твоєї душі. Якщо ж ти візьмеш гору, то можеш зняти мені голову з пліч, моя зброя і кінь дістануться тобі, а слава про мої діяння долучиться до твоєї слави. Тож зваж, що тобі краще, і не барись з відповіддю, оскільки я по-взяв намір сьогодні ж сю справу упорати.